Ці історичні факти минулого ясно розкривають ворожість Риму до істинної суботи та її захисників, а також ті засоби, якими він користується, щоб ушановувати власну постанову. Слово Боже навчає нас, що ці події минулого знову повторяться, коли католики й протестанти об'єднаються разом, щоб звеличити недільний день.
Пророцтво із 13-го розділу книги Відкриття говорить, що влада, представлена звіром з двома рогами ягняти, змусить, “щоб земля та ті, хто живе на ній”, вклонялися папству, яке носить символ звіра, що “подібний до барса” (вірш 2). Звір з двома рогами ягняти буде також “намовляти мешканців землі зробити образ звірини” і більше того — він накаже всім “малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам” прийняти тавро звірини (Об'явлення 13:11—16). Як вже було з'ясовано, Сполучені Штати — це та влада, яка зображена символом звіра з рогами ягняти, а пророцтво виконається тоді, коли в Сполучених Штатах буде виданий закон про обов'язкове святкування неділі, яку Рим вважає особливою ознакою своєї верховної влади. Але не тільки Сполучені Штати виявлять таку пошану папству. Вплив Риму в тих країнах, де колись визнавали його панування, надалі залишається стійким. І пророцтво розповідає про відновлення його влади: “А одна з її голів була ніби смертельно поранена, але рана смертельна її зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною” (Об'явлення 13:3). У 1798 р. папству було завдано смертельної рани. Але, як далі говорить пророк, “рана смертельна зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною”. Павло ясно говорить, що “беззаконник” буде діяти аж до Другого приходу Христа (2 Солунянам 2:3—8). Але до останньої миті історії землі він буде зводити людей. І пророк Йоан свідчив також, посилаючись на папство: “І їй вклоняться всі, хто живе на землі, що їхні імена не написані в книгах життя Агнця...” (Об'явлення 13:8). Як у Старому, так і в Новому Світі святкування недільного дня, запровадженого виключно авторитетом римської церкви, буде даниною пошани папству.
З середини XIX ст. дослідники пророцтва в Сполучених Штатах несуть це свідоцтво світові. Події, які відбуваються в наш час, свідчать про те, що це пророцтво незабаром виконається. Протестантські вчителі так само неспроможні покластися на божественний авторитет у святкуванні недільного дня за тією ж відсутністю біблійних доказів, що й прихильники папи, котрі вигадували всякі “чудеса”, щоб підмінити ними заповідь Божу. Ми почуємо знову про те, що Божі суди чекають порушників недільного дня. Все це починає вже збуватись. Рух за примусове святкування неділі набуває все більшого розмаху.
Римська церква вражає своїм лукавством і хитрістю. Передбачаючи розвиток подій, вона вичікує слушного часу, розуміючи, що протестантські церкви вшановують її прийняттям фальшивої суботи. Поступово йде підготовка до того, щоб змусити й інших прийняти її за допомогою тих же засобів, котрі застосовувались в минулі віки. Ті, хто відкидає світло істини, ще раз звернуться за допомогою до тієї ж самозваної влади, яка заявляє про свою непогрішимість, щоб надати більшої сили постанові, вигаданій нею. Неважко передбачити, як охоче римська церква в цій справі погодиться допомогти протестантам. Хто ж іще краще від папських зверхників уміє поводитись з тими, хто не кориться церкві?
Римо-католицька церква з її численними розгалуженнями по всьому світу утворює величезну організацію, яка перебуває під контролем папського престолу і служить його інтересам. Вона виховує мільйони своїх прихильників у всіх країнах у дусі вірності папі. Незалежно від національності та громадянства вони повинні вважати церкву за найвищий авторитет. Хоч вони можуть бути пов'язані присягою вірності країні, в якій живуть, але клятва покори Римові для них є вищою за все, і вона звільняє їх від усякої іншої присяги, котра суперечить інтересам церкви.
Історія свідчить про майстерні та наполегливі спроби римської церкви втручатись у внутрішні справи народів і, утвердившись там, вона продовжує здійснювати свої власні наміри навіть ціною знищення королів і цілих народів. У 1204 р. папа Інокентій III примусив арагонського короля Петра II до такої незвичайної клятви: “Я, Петро, король Арагонії, обіцяю бути завжди вірним і слухняним моєму володареві — папі Інокентію, його католицьким наступникам і римській церкві, клянусь зберігати в моєму королівстві послух, папі, захищаючи католицьку віру і переслідуючи єретиків” (John Dowling. The History of Romanism. V.5. Ch.6. P.55). Це узгоджується з твердженнями, що римський папа має “законне право скидати імператорів” і “звільняти підданих від обітниць вірності неправедним правителям” (Mocheim. B.3. С.11. Ch.2. Sec.9. Note 17).
Не варто забувати й того, що Рим пишається своєю постійністю і незмінністю. Принципи, якими керувалися Григорій YII та Інокентій III, все ще залишаються принципами римо-католицької церкви. І якби вона тільки мала владу, то ще з більшою енергією та наполегливістю втілювала б їх у життя. Навряд чи протестанти усвідомлюють те, що роблять, плануючи звернутись по допомогу до Риму для звеличення недільного дня. В той час, як протестанти будуть зайняті досягненням своєї мети, Рим намагатиметься відновити свою владу і повернути колишню могутність. Як тільки у Сполучених Штатах почне діяти принцип, згідно з яким церква може контролювати державну владу, з допомогою цивільних законів впроваджувати в життя релігійні обряди, — одним словом, як тільки авторитет церкви і держави запанує над сумлінням, тоді Римові буде забезпечена в цій країні перемога.
Слово Боже застерігає про загрозливу небезпеку, яка наближається, і якщо протестантський світ не зверне уваги на ці застереження, то він швидко відчує на собі справжні наміри Риму, але тоді вже буде пізно. Влада Риму поступово і непомітно набирає сили. Вплив його вчення все більш відчутний у законодавчих зборах, церквах і серцях людей. Рим будує свої високі й масивні споруди, у потаємних підземеллях яких повториться страшна історія його попередніх переслідувань. Не викликаючи особливих підозр, Рим непомітно утверджує свої позиції, щоб досягти остаточних цілей, коли настане час вирішальної боротьби. Він прагне тільки одного: зайняти найзручнішу позицію і мати всюди перевагу, і він досягає цього. Незабаром ми побачимо і відчуємо, в чому полягають справжні наміри і цілі римської ієрархії. Ті, хто буде вірити і підкорятися Слову Божому, накличуть на себе ганьбу і гоніння.
Розділ 36. Прийдешня боротьба
На самому початку великої боротьби на небесах сатана мав на меті повалити Закон Божий. Щоб досягти цього, він повстав проти Творця. Вигнаний через це з неба, він продовжує ту саму справу на землі. Вводити людей в оману і спонукати їх до порушення Закону Божого — це найголовніша мета сатани. Незалежно від того, чи досягається це порушенням всього Закону, чи тільки однієї із заповідей, врешті-решт результат неминуче той самий. Бо хто “згрішить в одному”, той виявляє зневагу до всього Закону; своїм впливом і прикладом він свідчить про те, що стоїть на боці беззаконня, і тому “стає винним у всьому” (Якова 2:10).
Намагаючись викликати у людей зневажливе ставлення до божественних постанов, сатана спотворив учення Біблії, і внаслідок цього у віровчення тисяч людей, які запевняють, що вірять у Святе Письмо, закралися серйозні помилки. Заключна велика битва між Істиною і оманою буде й останньою битвою віковічної боротьби довкола Закону Божого. Ми живемо напередодні цієї заключної боротьби — між законами людськими і заповідями Єгови, між релігією Біблії й релігією переказів і традицій.
Об'єднані сили, які виступають у цій боротьбі проти істини і праведності, вже розпочали активно діяти. Як мало цінується Святе Письмо, яке дійшло до нас такою дорогою ціною страждань і крові! Біблія стала доступною для всіх, але небагато є тих, хто по-справжньому прийняв її і зробив дороговказом у своєму житті. Невір'я набуло значного і тривожного поширення не тільки в світі, а й у церкві. — і це викликає тривогу. Багато людей дійшло до того, що заперечують учення, які є стовпами християнської віри. Величні факти творіння, як про них свідчили натхненні Духом Божим мужі, гріхопадіння людини, викуплення, вічність Закону Божого — все це відкидається цілком або частково більшою частиною християнського світу. Тисячі людей пишаються своєю мудрістю і незалежністю, вважають цілковиту довіру Біблії ознакою слабкості. Критика Святого Письма, тлумачення його тільки в символічному плані, а також заперечення найважливіших істин, котрі містяться в ньому, тепер розцінюється як доказ особливої обдарованості та ерудованості. Багато священнослужителів навчають народ, а професори і вчителі — студентів, що Закон Божий був змінений або скасований, а ті, що продовжують вірити в незмінність його постанов і буквально виконують всі його заповіді, гідні жалю і зневаги.