Дух Христа — це дух місіонерства. Найпершим спонуканням відновленого серця є бажання привести й інших до Спасителя. Такий же дух мали і вальденські християни. Вони усвідомлювали, що Бог вимагає від них більше, ніж тільки зберегти в своїх церквах Істину в чистоті; на них покладено урочисту відповідальність дати це Світло тим, хто перебуває в темряві. Могутньою силою Божого Слова вони намагалися розірвати кайдани, покладені Римом на людей. Вальденські служителі були виховані як місіонери, і від усіх, хто бажав стати працівником на ниві Божій, перш за все вимагалося набути досвіду євангеліста. Перш ніж стати церковним служителем у себе на батьківщині, кожний працівник повинен був попрацювати три роки на тому чи іншому місійному полі. Це служіння, що від самого початку вимагало самовідданості й жертовності, було відповідним вступом до пасторського життя, яке в той час пов'язувалось із серйозними випробуваннями людських душ. Молоді люди, котрих рукопокладали для святої праці, бачили перед собою не перспективи земного добробуту й слави, а життя, сповнене важкої праці, небезпек, а можливо, і мученицьку смерть. Місіонери виходили вдвох, точно так, як Ісус посилав Своїх учнів. Звичайно кожного молодого чоловіка супроводжував досвідчений старший товариш, що ніс відповідальність за його підготовку і доручення якого той повинен був виконувати. Ці співпрацівники не завжди ходили разом, але часто зустрічалися для молитви і поради, підкріпляючи таким чином одне одного у вірі.
Якщо б вони розповіли про мету своєї місії, їх очікувала б поразка, тому вони старанно приховували свій справжній намір. Кожний служитель знав якесь ремесло і виконував свою роботу під виглядом світських занять. Нерідко вони мандрували як торговці різними галантерейними й мануфактурними виробами.
“Вони продавали шовк, прикраси та інші предмети, які за тих часів не завжди можна було придбати, хіба що на великих ринках. Як купців їх охоче зустрічали там, де вигнали б, якщо б вони прийшли як місіонери” (Wylie. V. 1. Ch. 7). їхні серця завжди підносилися в молитві до Бога, щоб Він дав їм мудрість відкрити людям набагато цінніший скарб, аніж золото чи дорогоцінні камені. Вони потай носили при собі копії Біблії, частинами або навіть цілком, і де лише випадала нагода, звертали увагу своїх покупців на ці рукописи. Часто це викликало таке зацікавлення Божим Словом, що місіонери радо залишали окремі частини Святого Письма тим, хто прагнув їх мати.
Праця цих вісників почалася на рівнинах і в долинах біля підніжжя рідних гір, а потім поширилася далеко за їхні межі. Босоніж, в грубому, сивому від дорожнього пилу одязі мандрівників, подібно до їхнього Учителя, вони переходили великими містами і проникали у найвіддаленіші краї. І всюди вони розсівали дорогоцінне насіння. На їхньому шляху утворювалися церкви, і кров мучеників засвідчувала Істину. День Господній відкриє багате жниво душ, зібране працею цих вірних мужів. Тихо й непомітно Слово Боже прокладало собі дорогу через християнський світ і всюди зустрічало щиру прихильність в оселях і серцях людей.
Для вальденців Писання було не просто літописом взаємовідносин між Богом і людьми в минулому, який водночас вказував на їхню відповідальність і обов'язок у теперішній час, а й відкриттям про майбутні небезпеки і славу. Вони вірили в близький кінець усього і, досліджуючи Біблію з молитвою й сльозами, усе глибше проймалися її дорогоцінними повчаннями та усвідомлювали свій обов'язок розповісти й іншим її спасаючі істини. Вони бачили План спасіння, ясно викладений на священних сторінках, і знаходили потіху, надію й мир у вірі в Ісуса. Коли світло освічувало їхній розум і серце сповнялося радістю, вони палали бажанням пролити промені цього світла і на тих, хто перебував у темряві папських заблуджень.
Вони бачили, як багато людей, перебуваючи під владою папи і священиків, даремно намагалися отримати прощення гріхів душі, катуючи своє тіло. Навчені покладатися в питаннях спасіння на свої добрі вчинки, вони дивилися тільки на себе. Вони роздумували над своїм гріховним станом, жахалися гніву Божого, мучили свою душу й тіло, але не знаходили полегшення. Ось як щирі душі були обплутані доктринами Риму. Тисячі людей залишали друзів та рідних і проводили своє життя у монастирських келіях. Тисячі людей даремно намагалися заспокоїти своє сумління за допомогою нескінченних постів і жорстоких самобичувань, нічних пильнувань на холодній вогкій кам'яній підлозі своїх похмурих осель, довгих паломництв, принизливих епітимій і страшних тортур. Багато хто, пригнічені свідомістю своєї гріховності, переслідувані страхом перед гнівом Божої помсти, до такої міри виснажували себе, що нарешті їхнє знесилене тіло не витримувало цих мук, і вони без єдиного променя світла й надії сходили до могили.
Вальденці палко прагнули принести цим змученим душам хліб життя, відкрити їм вістку миру, що містилася в обітницях Божих, та вказати на Христа як на єдину Надію спасіння. Вчення про те, що добрі вчинки можуть відкупити грішника за порушення Божого Закону, вони вважали заблудженням. Покладання надії на людські заслуги закриває від грішника безмежну любов Христа. Ісус помер як жертва задля людини, бо грішне людство нічим не може похвалитися перед Богом. Заслуги розп'ятого і воскреслого Спасителя — ось основа християнської віри. Залежність душі від Христа є такою ж реальною, як зв'язок кінцівки з тілом, а зв'язок людини з Богом повинен бути тісним і міцним, як зв'язок гілки з виноградною лозою.
Вчення пап і священиків примушували людей вважати характер Божий і навіть характер Христа суворим, похмурим і відштовхуючим. Спаситель був представлений таким ворожим до людини, яка впала в гріх, що було необхідне заступництво священиків і святих.
Тому люди, розум котрих був освічений Словом Божим, щиро бажали вказати цим душам на Ісуса як на милосердного, люблячого Спасителя, Який з розкритими обіймами запрошує всіх прийти до Нього з їхнім гріховним тягарем, турботами і втомою. Вони палко бажали усунути створені сатаною перешкоди, споруджені ним для того, щоб люди не бачили обітниць і не звертались безпосередньо до Бога, щоб розкаятися в своїх гріхах та отримати прощення і мир.
З якою щирістю й серйозністю вальденський місіонер розгортав перед допитливими слухачами дорогоцінні істини Євангелія. З обережністю він видобував старанно переписані частини Святого Письма. Це було для нього величезною радістю — дати надію щирій, але пригніченій гріхом душі, яка досі знала лише “мстивого” Бо-га-Суддю. З тремтячими вустами, зі сльозами на очах, часто стоячи на колінах, він відкривав своїм слухачам дорогоцінні обітниці, які є єдиною надією грішника. Так світло Правди проникало до багатьох затьмарених гріхом душ, розганяючи темні хмари, і Сонце Праведності освітлювало серця своїми цілющими променями. Неодноразово на прохання слухачів деякі місця Святого Письма перечитувалися по кілька разів, доки, нарешті, вони не переконувалися в тому, що це саме так. Особливо часто люди просили повторити такі слова: “Кров Ісуса Христа, Сина Божого, очищає нас від усякого гріха” (1 Івана 1:7), “І як Мойсей підніс мідного змія в пустині, так мусить бути піднесений Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Івана 3:14—15).
Таким чином перед багатьма відкрився обман Риму. Вони переконалися, яким безглуздим є заступництво людей або ангелів за грішника. Коли правдиве світло освічувало їхній розум, вони з радістю визнавали: “Христос — мій Священик; Його кров — моя жертва; Його вівтар — моя сповідальня”. Вони повністю покладалися на заслуги Ісуса, повторюючи слова: “Без віри догодити Богові неможливо” (Євреям 11:6). “Бо нема іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам” (Дії 4:12).