Уїкліф почав писати і друкувати статті проти цього чернечого ордену, однак не з наміром вести з ним дискусії, а щоб привернути увагу людей до вчення Біблії та її Автора. Він проголосив, що папа має не більшу владу прощати гріхи або відлучати від церкви, ніж звичайні священики, і жодна людина не може бути відлученою від Церкви, якщо не стягне на себе осудження Бога. Важко уявити собі більш Дієвий засіб знищення збудованої папою велетенської споруди духовного й світського панування, де в рабському полоні знемагали душі й тіла мільйонів людей.
І знову Уїкліфа запросили захищати права англійської корони від домагань Риму. Отримавши призначення королівського посла, він два роки провів у Нідерландах, беручи участь у нарадах з папськими посланцями. Там він вільно спілкувався з духовними представниками Франції, Італії, Іспанії та отримав змогу зазирнути за лаштунки і довідатись про те, чого він ніколи б не знав, перебуваючи в Англії. Уїкліф пізнав багато таких речей, які пізніше мали велике значення у його діяльності. Він зрозумів справжній характер посланців папського двору, їх прагнення до влади. Повернувшись до Англії, Уїкліф зі ще більшою відвертістю й запалом проповідував своє вчення, виголошуючи, що зажерливість, пиха й облуда є справжніми богами Риму.
В одному зі своїх трактатів реформатор так висловився про папу і його прибічників: “Вони вивозять з нашої країни гроші, які важко заробляв бідний люд. Щорічно з королівської скарбниці витрачаються тисячі на відправу церковних служб та інших потреб духовенства. Але насправді це проклята симонія, і християнство змушене підтримувати цю єресь. Навіть якщо б у нашій країні існувала величезна золота гора і жодна людина нічого з неї не брала б, крім цієї пихатої, люблячої світські задоволення духовної особи, то з бігом часу не залишилося б і золотої гори, бо папа забирає усі наші гроші і не дає нічого взамін, окрім Божого засудження за симонію” (John Lewis. History of the Life and Sufferings of J.Wiclif.P.37).
Незабаром після повернення до Англії Уїкліф отримав від короля призначення в Люттервортську парафію. Це стало свідченням того, що король нібито не виявляє незадоволення сміливими промовами Уїкліфа. Вплив реформатора відчувався як у придворному житті, так і у відродженні віри цілого народу.
Однак незабаром громи Риму впали на Уїкліфа. До Англії було відправлено три папські булли: до університету, до короля і прелатів; у них містився наказ негайно вжити рішучих заходів та примусити замовчати проповідника єресі. Ще до прибуття булл розлючені єпископи закликали Уїкліфа до суду, куди він з'явився у супроводі двох впливових англійських князів, а народ, що оточував будинок суду, увірвався всередину і так налякав суддів, що справу Уїкліфа відклали. Деякий час він міг знову спокійно продовжувати свою діяльність. Незабаром після цього король Едуард III, котрого прелати, користуючись його похилим віком, сподівалися намовити проти реформатора, помер, і колишній покровитель Уїкліфа став правителем країни.
Але папські булли наказували англійському королеві схопити й ув'язнити єретика. Всі ці заходи вказували на те, що реформатора чекало вогнище. Здавалося, що вже ніхто не зможе врятувати його від мстивого Риму. Але Той, Хто ще в давнину сказав Своєму рабу: “Не бійся — Я твій щит” (Буття 15:1), простягнув Свою руку і захистив вірного слугу. Смерть спіткала не реформатора, а папу, котрий видав наказ про знищення Уїкліфа. Григорій XI помер, і церковний суд, що мав вирішити долю Уїкліфа, не відбувся.
Провидіння Боже продовжувало керувати подальшими подіями, створюючи сприятливі можливості для розвитку Реформації. Після смерті Григорія XI було обрано відразу двох пап-суперників. Кожна з ворогуючих партій відверто проголошувала власну непогрішимість і вимагала беззастережного підкорення. Закликаючи віруючих піти війною проти іншої партії, кожна з них скріпляла свої звернення страшними прокляттями на адресу противників І водночас обіцяла винагороду на небесах своїм прихильникам. Таке становище дуже послабило владу папства. В той час, як конкуруючі партії продовжували вести взаємну боротьбу, Уїкліфа залишили в спокої. А папи обсипали одне одного анафемами і взаємними звинуваченнями; кров лилася потоками, бо треба було відстоювати свої амбіційні вимоги. Злочини й публічні скандали наводнили церкву, а тим часом реформатор у тихій Люттервортській парафії докладав усіх сил до того, аби відвернути увагу народу від ворогуючих пап і звернути її на Ісуса, Князя миру.
Церковний розбрат з усіма його згубними наслідками торував дорогу Реформації, і народ отримав змогу побачити справжнє обличчя папства. В опублікованому Уїкліфом трактаті “Про ворожнечу пап” він закликав народ поміркувати, чи не є правдою те, що кажуть обидва “великі священики”,. називаючи одне одного “антихристами”. “Бог, — говорив він, — не може більше допускати, щоб диявол панував лише в одному з них, але... вчинив розділення між ними, щоб люди в ім'я Христа перемогли обох” (R. Vanghan. Lift and Opinions of John de Wyclif. V.2.P.6).
Уїкліф, як і його Вчитель, проповідував Євангеліє бідним. Не задовольнившись поширенням світла лише в скромних родинах своєї парафії, він вирішив дати це світло всій Англії. З цією метою реформатор організував групу простих, посвячених проповідників, котрі любили Істину та нічого так не бажали, як її поширення. Ці мужі проповідували всюди: на ринкових площах, на вулицях великих міст і на проїжджих дорогах. Вони знаходили старих, хворих і бідних та відкривали їм радісну вістку про благодать Божу.
Доктор богослів'я в Оксфорді, Уїкліф проповідував Слово Боже в аудиторіях університету. Він настільки щиро й віддано викладав студентам Істину, що його називали “доктором Євангелія”. Але найбільшою справою його життя повинен був стати переклад Святого Письма англійською мовою. У праці “Про істину і значення Святого Письма” він висловив своє бажання перекласти Біблію, щоб кожна людина в Англії могла читати рідною мовою про чудові діла Божі.
Однак праця Уїкліфа була раптово перервана. Хоча йому не було ще й 60 років, наполеглива праця, наукові заняття, нападки ворогів настільки підірвали сили реформатора, що він передчасно постарів. Уїкліф небезпечно захворів. Ченці з величезною радістю зустріли цю звістку. “Тепер, — міркували вони, — він напевно гірко кається в тому злі, якого завдав церкві”. І ченці поспішили до нього, щоб вислухати його сповідь. Навколо смертної, як сподівалися його вороги, постелі зібралися представники чотирьох чернечих орденів разом з чотирма громадськими представниками. “Смерть на ваших устах, — звернулися вони до Уїкліфа, — покайтеся у ваших заблудженнях та зречіться в нашій присутності усього, що ви говорили проти нас”. Реформатор мовчки вислухав їх, потім попросив слугу піднести його на подушках і, спрямувавши спокійний погляд на людей, що стояли перед ним і чекали на його відречення, промовив твердим, гучним голосом, котрий так часто примушував ченців тремтіти: “Я не помру, а буду жити, і далі буду викривати злочинні вчинки ченців” (D'Aubigne. V.17.Ch.7). Вражені й збентежені ченці поспіхом залишили його кімнату.
Слова Уїкліфа здійснились. Він залишився жити, щоб дати людям одне з наймогутніших знарядь боротьби проти Риму — Біблію, визначений небесами засіб звільнення, освіти та євангелізації людей. Виконуючи цю роботу, реформатор постійно зустрічався з численними і серйозними перешкодами. Підкошений хворобою, Уїкліф розумів, що йому залишилося лише декілька років для праці; він передбачав майбутній опір, але, підбадьорений обітницями Божого Слова, сміливо рухався вперед. У найвищому розквіті розумових здібностей, збагачений досвідом, Уїкліф був підготовлений особливим Провидінням Божим для здійснення цієї праці — найбільшої в його житті. В той час, як християнський світ був сповнений тривоги й хвилювання, реформатор у Люттервортській парафії, далеко від лютих бур, спокійно віддався своїй праці.
Врешті-решт робота була завершена, був готовий перший переклад Біблії англійською мовою. Тепер Боже Слово стало доступним для Англії. Реформатора вже не лякали ні в'язниця, ні вогнище. Він дав англійському народові світло, яке ніколи не згасне. Відкривши Біблію співвітчизникам, Уїкліф зробив для духовного піднесення і звільнення рідної країни від кайданів неуцтва і пороку більше, ніж це було будь-коли досягнуто у найвидатніших перемогах на полях битв.