Книгодрукування в той час ще не винайшли, і копії Біблії можна було намножувати лише завдяки повільній, кропіткій праці. Бажання придбати Біблію було таким великим, що багато людей добровільно займалися її переписуванням, однак і це не могло задовольнити всіх бажаючих. Заможніші люди купували цілу Біблію, інші — лише окремі її частини. Переважно для купівлі цілої книги об'єднувалися кошти кількох родин. Таким чином Біблія Уїкліфа за порівняно короткий час знайшла доступ до людей.
Звернення до свідомості випровадило людей зі стану безвольного підкорення папському вченню. Уїкліф проповідував головні доктрини протестантизму: спасіння через віру в Христа, непогрішимість Святого Письма. Проповідники, послані Уїкліфом, розповсюджували Біблію і твори реформатора з таким успіхом, що майже половина Англії прийняла нову віру.
Поява Біблії англійською мовою викликала тривогу в керівників римської церкви. Тепер вони мали справу з набагато могутнішою силою, ніж Уїкліф, — силою, проти якої їхня зброя не могла встояти. В той час у Англії ще не був прийнятий закон, який би забороняв читати Біблію, бо ніколи раніше її не видавали рідною мовою. Пізніше такі закони були видані. А тоді, незважаючи на опір духовенства, Слово Боже продовжувало вільно поширюватися.
І знову папські вожді почали плести змову, щоб примусити реформатора замовкнути. Три трибунали не змогли зламати Уїкліфа. На першому синоді єпископів його праці були оголошені єретичними і, перетягнувши юного короля Річарда II на свій бік, єпископи домоглися королівського указу про ув'язнення кожного, хто підтримуватиме вчення, яке потрапило під осуд.
Уїкліф апелював до парламенту. В Національних зборах він безстрашно засудив римське духовенство і домагався усунення всіх зловживань, що здійснювалися за згодою церкви. З величезною переконливістю він змалював узурпацію і розбещеність папського правління. Його сміливі слова збентежили ворогів. Натомість прихильників і друзів Уїкліфа примусили здатися, і тепер його вороги сподівалися, що й сам реформатор в похилому віці, самотній, покинутий друзями, схилиться перед об'єднаною владою короля й папи. Але замість цього папісти зазнали поразки. Під впливом полум'яних слів Уїкліфа парламент скасував едикт про його переслідування, і реформатор знову опинився на волі.
Втретє Уїкліф був покликаний на суд — цього разу він став перед вищим церковним судом Англії. Тут до єресі не поставляться поблажливо. Тут Рим, нарешті, здобуде перемогу, а праці Уїкліфа покладуть край. Так думали папісти. Якщо їм тільки вдасться здійснити свої наміри, Уїкліф буде змушений зректися свого вчення, його чекає вогнище!
Але Уїкліф не зрікся і не збирався лицемірити. Він безстрашно захищав своє вчення, сміливо давав відсіч звинуваченням гонителів. Забувши про себе, про власне становище, він запросив своїх слухачів на божественний суд та зважував їхні хитрощі й фальшиві аргументи на вазі вічної Правди. В залі суду відчувалась присутність Святого Духа. Слухачі були зачаровані силою, що походила від Бога. Здавалося, що судді не знаходили в собі сили залишити це місце. Слова реформатора, як божественні стріли, пронизували їхні серця. Звинувачення у єресі, висунуте проти підсудного, він з нищівною силою звернув проти суддів. “Чому, - запитував він, - вони насмілилися поширювати свої заблудження? Задля наживи, щоб торгувати благодаттю Божою?”
“Як ви гадаєте, з Ким ви боретеся? — нарешті запитав Уїкліф, — зі старцем, що стоїть на краю могили? Ні! Ви боретеся з Правдою, а Правда сильніша за вас, і вона переможе вас”. З цими словами він залишив збори. Жодний з його ворогів не наважився зупинити реформатора.
Праця Уїкліфа була майже закінчена. Прапор Правди, який він так довго ніс, незабаром повинен був випасти з його рук. Однак йому судилося ще раз засвідчити про Євангеліє. Необхідно було проголосити Правду в самому центрі заблудження. Уїкліфа викликали в папський трибунал до Риму, котрий так часто проливав кров святих. Реформатор усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, однак підкорився б цій вимозі, якби його не розбив параліч. І хоч голос реформатора не почули в Римі, він міг висловити свої думки на письмі, що він і зробив. Зі своєї парафії Уїкліф написав папі листа, де в шанобливому тоні та християнському дусі, але суворо й рішуче викривав розкіш і пиху папського престолу. “Я насправді радію, — писав він, — можливості відкривати кожній людині ту віру, котрої я дотримуюсь, а особливо єпископові Риму, котрий, я сподіваюсь, буде таким справедливим і правдивим, що підтвердить переконання моєї віри, а якщо я помиляюся, то виправить мене”.
“Перш за все я вважаю, — продовжував Уїкліф, — що Євангеліє Христа — це сутність Закону Божого... і оскільки єпископ Риму є намісником Христа на землі, він мусить підкорятися цьому Закону Євангелія більше, ніж усі інші люди. Бо велич Христових учнів полягала не у світській славі й честі, а в точному наслідуванні Христа, Його життя і справ... Христос під час Свого подорожування на землі був одним з найбідніших, зневаженим і позбавленим усякої світської влади та людської слави...
Жодна віруюча людина не повинна ні в чому наслідувати папу або когось зі святих, якщо вони не йдуть слідами Господа нашого Ісуса Христа. Апостол Петро і сини Заведеєві, прагнучи земної слави, згрішили, і тому ніхто не повинен повторювати їхніх помилок...
Папа повинен передати світській владі всі світські справи і навчати у цьому дусі все духовенство; так чинили Христос і Його апостоли. Коли ж я помилився у викладених мною пунктах, то з усією покорою готовий прийняти будь-яку догану, навіть смерть, якщо в цьому є необхідність. Я особисто відвідав би єпископа Риму, якщо би був здатний зробити це, але Господь вирішив всупереч моєму бажанню, і я мушу слухатися Бога більше, ніж людей”.
На закінчення Уїкліф писав: “Будемо молитися Богові, щоб Він спонукав нашого папу Урбана VI та все духовенство прямувати за Господом Ісусом Христом у житті й ділах, щоб вони успішно навчали народ, котрий в свою чергу має вірно в цьому слідувати за ними” (J.Foxe. Acts and Monuments. V.3. P.49—50).
Таким чином Уїкліф представив папі та кардиналам покірливість і лагідність Христа, показуючи не лише їм, а й усьому християнському світові різницю між ними й Учителем, представниками якого вони себе вважали.
Уїкліф був повністю переконаний у тому, що йому доведеться поплатитися життям за свою вірність Богові. Король, папа, єпископи — всі об'єдналися разом, щоб знищити його, і, здавалось, жити лишилося тільки кілька місяців, бо вогнища не оминути. Але мужність Уікліфа була непохитною “Чому ви говорите, що мученицький вінець треба шукати десь далеко? — писав він — Почніть проповідувати Євангеліє Христа гордим прелатам, і мученицької смерті вам не уникнути. Хіба я мушу жити й мовчати?.. Ніколи! Нехай удар буде завданий, я чекаю його...” (D'Aubigne. V.17. Ch.8).
Та Провидіння Боже, як і раніше, охороняло Свого слугу. Муж, котрий протягом довгого життя сміливо захищав Істину, щоденно наражаючись на небезпеку, не мав стати здобиччю ненависних ворогів. Уїкліф ніколи не намагався заховатися сам, Господь був його Захисником, і тепер, коли вороги були впевнені в своїй здобичі, Божа рука забрала його від них. Якраз у той час, коли в своїй церкві в Люттерворті Уїкліф готувався дати причастя, він раптом упав, уражений паралічем, І незабаром помер.
Бог доручив Уїкліфові певну працю. Він вклав слова Істини в його уста та поставив сторожу навколо нього, щоб ці слова могли стати надбанням народу. Бог охороняв його життя і працю, доки не було закладено підвалин великої Реформації.
Уїкліф вийшов з темряви Середньовіччя. Він перший пішов цим шляхом, і не було попередника, у якого він міг би запозичити ідеї Реформації. Покликаний, як і Йоан Хреститель, здійснити певну місію, він став вісником нової ери. Однак віровчення, яке він проповідував, відрізнялося такою цілісністю й повнотою, котрі залишилися неперевершеними в наступні віки Реформації і котрих не досягли деякі реформатори і через 100 років. Підвалини, закладені Уїкліфом, були настільки глибокими й широкими, а збудована на них споруда — такою міцною й чистою, що вона не мала потреби в реконструкції його послідовниками.