Великий рух, започаткований Уїкліфом, повинен був звільнити свідомість і розум людей, звільнити народи, прикуті до переможної колісниці Риму. І цей рух бере свій початок з Біблії. У Святому Письмі — джерело благословення, котре, як жива вода, тече через усі віки, починаючи з XIV ст. Уїкліф прийняв Святе Письмо з абсолютною вірою, як натхненне відкриття Божої волі, найдавніший критерій віри й життя. З дитинства його навчали шанувати римську церкву як божественний непогрішимий авторитет і беззаперечно та з благоговінням приймати запроваджені нею сотні років тому вчення й традиції; однак він відкинув усе це задля святого Слова Божого. Це був той авторитет, у прийнятті якого він переконував народ. Уїкліф проголосив: не церква, яка говорить через папу, а тільки Божий голос, що звучить через Його Слово, є єдиним правдивим авторитетом. Він навчав, що Біблія — це досконале відкриття Божої волі, що Дух Святий — її єдиний Тлумач, і кожна людина, досліджуючи Біблію, повинна пізнати з неї свій обов'язок. Таким чином реформатор відвертав увагу людей від папи і римської церкви і спрямував її до Слова Божого.
Уїкліф був одним з найвидатніших реформаторів. Лише деякі його наступники можуть зрівнятися з ним глибиною розуму, ясністю мислення, твердістю переконань та рішучістю в захисті Істини. Чисте життя, невтомне прагнення до знань і праці, непідкупна чесність, христоподібна любов і вірність у служінні Христові — такі риси характеризують першого з реформаторів. І все це всупереч духовній темряві й аморальності часу, в який він жив.
Характер Уїкліфа свідчить про виховну й перетворюючу силу Святого Письма. Саме Біблія зробила його тим, ким він став. Прагнення пізнати великі істини божественного відкриття надає свіжості й сили людським здібностям, розвиває розум, загострює сприйняття й робить наші судження зрілими. Дослідження Біблії, як ніщо інше, піднесе кожну нашу думку, почуття й прагнення. Воно розвиває цілеспрямованість, терпіння, сміливість й силу духа, очищує характер та освячує душу. Серйозне, шанобливе дослідження Біблії, яке об'єднує розум дослідника з безмежною Мудрістю, дало б світові людей з більш сильним та енергійним розумом і з більш благородними принципами, аніж це здатна зробити людська філософія з її найкращими методами виховання. “Об'явлення Слова Твого, — сказав псалмист, — просвітлює, дає розуміння простим” (Псалми 118:130).
Вчення Уїкліфа продовжувало ще деякий час поширюватись. Його послідовники — уїкліфісти і лолларди — поширювали євангельське світло не лише в Англії, а й у інших країнах. Тепер, коли їхнього керівника не стало, проповідники трудилися зі ще більшим запалом, і багато людей приймало їхнє вчення. Серед новонавернених були й шляхетні люди, навіть королева прийняла правдиву віру. В багатьох місцях відбулася значна зміна звичаїв народу; а ідольські символи романізму були усунені з церков. Однак незабаром зірвалася шалена буря переслідувань тих, хто наважився зробити Біблію своїм дороговказом. Англійські монархи намагалися зміцнити свою владу підтримкою Риму, тому без будь-яких вагань пожертвували прихильниками Реформації. І вперше в історії Англії учні Євангелія були засуджені до смерті через спалення. Один по одному вони гинули мученицькою смертю. Захисники Істини, оголошені поза законом і катовані, могли підносити свої благання тільки до Господа Саваота. Вигнані як вороги церкви і зрадники королівства, вони продовжували проповідувати Євангеліє в таємних місцях, переховуючись у скромних оселях бідного люду, а часто навіть в печерах та ущелинах. Незважаючи на шалені переслідування, протягом довгих століть було чути спокійний, непохитний, щирий і довготерпеливий голос протесту проти пануючої релігійної зіпсутості.
Християни того часу лише частково пізнали Правду, але навчилися любити Боже Слово, слухатися Його і терпляче страждати за Нього. Як учні за апостольських часів, багато з них жертвували земним добробутом задля Божої справи. Ті, котрі ще могли мешкати у власних домівках, з радістю приймали своїх гнаних братів, і якщо їх спотикала така ж доля, вони з готовністю приймали її. Щоправда, були тисячі таких, котрі, злякавшись переслідувань, розкаювались і публічно зрікалися, жертвуючи, таким чином, вірою задля свободи. Але число вірних було чималим. Серед них були люди шляхетні, а також прості, і всі вони, ув'язнені в “лоллардових вежах”, серед страждань і вогню, раділи, що виявилися гідними взяти участь у Його стражданнях...
Папістам не вдалося розправитися з живим Уїкліфом, але й мертвий він не давав їм спокою. Більш як через 40 років після смерті реформатора за рішенням Константського собору його останки були вийняті з могили, публічно спалені, а попіл вкинутий до сусідньої річки. “Цей невеликий потік поніс його попіл до Ейвону, a звідти до Северну, а Северн — до маленької затоки і далі, до безмежного океану. Отак попіл Уїкліфа символізує його вчення, яке зараз поширилося на весь світ” (V.Fuller, Church History of Britain. V.4.Ch.2.P.54). Навряд чи усвідомлювали вороги Уїкліфа значення своєї зловісної справи!
Завдяки працям Уїкліфа Ян Гус із Богемії зрікся багатьох заблуджень римської церкви та розпочав справу Реформації в своїй країні. Таким чином, у цих двох країнах, розташованих так далеко одна від одної, були посіяні зерна Істини. З Богемії це вчення поширилося на інші країни. Свідомість людей звернулася до давно забутого Божого Слова, Божественна рука торувала шлях до великої Реформації.
Розділ 6. Два герої перед обличчям смерті
Євангеліє проникло в Богемію ще в IX ст. Біблія тоді вже була перекладена, і богослужіння відбувалося рідною мовою. Однак зі зміцненням папської влади Боже Слово все більше й більше витіснялося, нібито щось другорядне. Папа Григорій VII, який вирішив “приборкати гордість царів”, був не менше зацікавлений і в поневоленні народу; домагаючись цього, він видав буллу, що забороняла проводити богослужіння богемською мовою. Папа оголосив: “Всемогутньому до вподоби, щоб Його служіння проводилось незнайомою мовою, тому що внаслідок порушення цієї постанови з'явилися різні пороки та єретичні вчення” (Wylie. V.3. Ch.l). Отож Рим постановив згасити світло Божого Слова, щоб тримати народ у темряві. Але Небеса знайшли інші шляхи для збереження Церкви. Багато вальденців та альбігойців, тікаючи від переслідувань у Франції й Італії, зупинилися в Богемії. Хоч вони й не наважувалися відкрито проповідувати, однак ревно працювали, намагаючись при цьому залишатися непоміченими. Таким чином від століття до століття передавалася і зберігалася правдива віра.
Ще до Яна Гуса в Богемії були люди, котрі відверто осуджували зіпсутість церкви та пороки народу. Діяльність цих людей викликала широку зацікавленість. Налякані священики повстали проти учнів Євангелія, і почалися гоніння. Змушені проводити богослужіння в лісах і горах, вірні Богові люди і тут були переслідувані солдатами, а багато з них загинуло. Пізніше був виданий указ, за яким на вогнищах спалювали усіх тих, хто не відвідував богослужінь римської церкви. Але, жертвуючи своїм життям, християни вірили в перемогу Божої справи. Один з тих, хто проповідував, що “спасіння можна отримати лише через віру в розп'ятого Спасителя”, проголосив перед своєю смертю: “Зараз лють ворогів Істини взяла гору над нами, але так не буде завжди. Повстане муж без меча і влади, повстане з-поміж простого народу, і проти нього вороги будуть безсилі” (Ibid. V.3. Ch.l). Час Лютера був ще далеко попереду, але з'явився той, чиє свідоцтво проти Риму мало збудити народи.
Ян Гус походив з простої родини і рано осиротів після смерті батька. Його побожна мати, яка вважала, що освіта і “страх Господній” — це найбільший скарб, намагалася всіма силами допомогти синові придбати цей спадок. Спочатку Гус навчався у провінційній школі, а потім вступив до Празького університету, отримавши право на безкоштовне навчання. Він вирушив до Праги в супроводі матері. Бідна вдова не могла дати своєму синові жодних коштовностей, але наблизившись до великого міста, вона стала на коліна поряд з осиротілим юнаком та благала Небесного Отця злити на нього Свої благословення. Навряд чи вона передбачала тоді, яким чином буде почута її молитва.