Незважаючи на те, що за добро Ісусові платили злом, а на любов відповідали ненавистю (Псалми 108:5), Він неухильно продовжував справу милосердя. Він не прогнав жодного з тих, хто шукав Його благодаті. Безпритульний мандрівник, щоденною долею Котрого були нестатки й глузування, Він жив, щоб допомагати нужденним, потішати засумованих та переконувати їх прийняти дар життя. Хвилі милості, відкинуті цими зачерствілими серцями, знову поверталися до них ще могутнішим потоком співчутливої, невимовної любові. Але Ізраїль відвернувся від свого найкращого Друга та Єдиного Помічника. Умовляння Його любові були зустрінуті з презирством. Його поради і застереження зневажені.
Час надії й благодаті наближався до кінця. Чаша довгостримуваного Божого гніву була майже наповненою. Хмари, які збиралися протягом довгих століть відступництва й повстання, тепер готові були вилитися на винуватий народ страшними прокляттями. Той, Котрий Один лише міг врятувати їх від страшної долі, був відкинутий, зневажений і в недалекому майбутньому розп'ятий. У день, в який Христос висітиме на Голгофському хресті, закінчиться час благодаті та милості для Ізраїлю як обраного народу. Загибель лише однієї душі — це безмежна втрата, котру неможливо порівняти з усіма скарбами й багатствами світу. Але коли Христос дивився на Єрусалим, Він бачив сумну долю цілого міста, цілого народу — того міста і того народу, що колись були вибрані Ним як особливий скарб. Пророки оплакували відступництво Ізраїлю та страшні спустошення, які спіткали його за гріхи. Єремія бажав, щоб його очі перетворилися на джерело сліз, аби він міг день і ніч оплакувати загиблих дочок свого народу й забрану в полон отару Господню (Єремії 9:1; 13:17). Яким же мав бути сум Того, Чий пророчий погляд охоплював не роки, а цілі століття! Він бачив ангела-губителя з мечем, занесеним над містом, котре так довго було містом оселі Єгови. Зі схилу Оливної гори — саме з того місця, яке пізніше буде зайняте Титом та його армією, — Христос дивився через долину на святі двори і галереї, і перед Його затьмареним від сліз поглядом відкривались стіни міста, оточені ворожими військами. Він чув ходу армії, готової до бою. Він чув голосіння матерів і дітей про хліб в обложеному місті. Він бачив святу, прекрасну споруду, охоплену полум'ям пожежі, і на місці, де колись стояли чудові палаци й башти, залишилися лише звалища руїн, над якими здіймався дим.
Проникаючи Своїм поглядом у глибину століть, Христос бачив народ заповіту розсіяним по цілій землі, “подібно до уламків розбитого корабля на самотньому морському березі”. І в цій відплаті, котра мала спіткати їхніх дітей, Він бачив перші краплі з чаші гніву, яку вони вип'ють до дна на останньому суді. Його божественне співчуття, любов, сповнена журби, знайшли своє відображення у скорботних словах: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчаток своїх під крила, та ви не схотіли!” (Матвія 23:37).
“О, якби ти, народ, вибраний Мною, пізнав час твоїх відвідин і те, що потрібно для миру тобі. Я стримував руку ангела справедливості, закликав тебе до покаяння, але, даремно. Ти відкинув не лише Моїх слуг, вісників та пророків, а й Святого Ізраїлевого, твого Відкупителя. І ти сам винен у власній загибелі”. “Та ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя” (Матвія 23:37; Івана 5:40).
Христос вбачав у Єрусалимі прообраз світу, закам'янілого в своєму невір'ї і повстанні, який швидко йшов назустріч караючим Божим судам. Страждання грішного людства пригнічувало душу Христа, і з Його уст вихопився цей гіркий зойк. Він читав історію людського горя, написану слізьми і кров'ю. Серце Христа безмежно співчувало усім страждаючим і нещасним на цій землі; Він прагнув принести їм полегшення. Однак навіть руки Спасителя не могли зупинити потік людських страждань, бо лише деякі звернуться до цього єдиного Джерела допомоги. Він бажав віддати Свою душу на смерть задля їхнього спасіння, та лише деякі прийдуть до Нього, щоб мати життя.
Велич Небес у сльозах! Син безмежного Бога, вражений душевною скорботою, похилився під тягарем невимовних страждань! Ця сцена наповнила Небеса подивом.
Біль Христа виявляє нам увесь жах гріха; як важко — навіть для безмежної Могутності — врятувати беззаконника від наслідків порушення Божого Закону. Проникаючи в глибину століть і дивлячись на останнє покоління, Ісус бачив світ, оповитий тією ж оманою, яка свого часу стала причиною зруйнування Єрусалима. Найбільшим гріхом юдеїв стало відкинення Христа, а найбільший гріх усього християнського світу полягає у відкиненні Закону Божого — основи Його правління на небесах і на землі. До постанов Єгови будуть ставитися з презирством, їх матимуть за ніщо. Мільйони людей, закуті в кайдани гріха, в'язні сатани, приречені на другу смерть, відмовляться прийняти слова правди в час їхнього відвідання. Яка дивовижна нерозсудливість!
За два дні до Пасхи, коли Христос востаннє відвідав храм та докорив юдейських вождів за лицемірство, Він знову разом зі Своїми учнями піднявся на Оливну гору та, розташувавшись на порослому травою схилі, милувався містом. Ісус ще раз дивився на мури, башти й палаци; ще раз оглянув храм у його сліпучій величі, цю прекрасну діадему, котра вінчала собою священну гору.
За тисячу років до цього псалмист звеличував Бога за Його милість до Ізраїлю, за те, що Він зробив храм Своєю оселею. “Намет Його в Єрусалимі, а мешкання Його на Сіоні” (Псалми 75:3). “А вибрав плем'я Юдине, гору Сіон, яку Він полюбив. І влаштував, як небо, святилище Своє” (Псалми 77:68—69).
Перший храм споруджений у найбільш квітучий період історії Ізраїлю. На його будову цар Давид зібрав величезні скарби, і Божественне натхнення керувало складанням планів його будівництва (1 Хронік 28:12, 19). Соломон, наймудріший з царів Ізраїлю, завершив цю роботу. Храм став однією з найвидатніших споруд, яку будь-коли бачив світ.
Однак через пророка Огія (Аггея) Господь сказав про другий храм: “Більша буде слава цього останнього дому від першого. І затрясу всіма народами, і прийде Бажаний всіма народами, і наповню цей дім славою, говорить Господь Саваот” (Огія 2:9, 7).
Після зруйнування храму Навуходоносором він був відбудований приблизно за 500 років до Н.Х. Це зробив народ, який після тривалого полону повернувся до свого спустошеного, майже цілком зруйнованого краю. Серед нього були старші за віком люди, котрі бачили колись славу Соломонового храму. Вони гірко ридали під час закладення підвалин нової споруди, яка вже не буде такою величною, як попередній храм. Пророк яскраво змальовує їхній душевний стан: “Хто серед вас позостався, що бачив цей дім у першій його славі? А яким ви бачите його тепер? Чи ж не є він супроти того, як ніщо в ваших очах?” (Огія 2:3; Ездри 3:12). Тоді було дано обітницю, що слава нового храму перевершить славу попереднього.
Але другий храм не зрівнявся за величчю з першим і не був удостоєний тих очевидних ознак божественної присутності, як перший. Посвячення другого храму не відзначене проявом надприродної сили, як при посвяченні першого храму. Хмара слави не зійшла, щоб наповнити новозбудовану святиню. І вогонь з небес не впав, аби спалити жертву на жертівнику. Велич Божа більше не спочивала між херувимами у Святому святих; там не було ані ковчега, ані престолу благодаті, ані таблиць заповіту. І не було жодної відповіді з небес на голос священика, котрий запитував про волю Єгови.
Протягом століть юдеї марно намагалися показати, що обітниця, дана Богом пророкові Огію, виконалася; гордість і невірство засліпили їхній розум, і справжнє значення пророчих слів залишилося для них незрозумілим. Однак другий храм був вшанований не хмарою слави Єгови, а особистою присутністю Того, в Кому перебувала вся повнота Божества, Хто був Богом у тілі. Той, Хто був “Бажанням усіх народів”, справді прийшов до храму. Муж з Назарета навчав і зціляв у його святих дворах. Лише завдяки особистій присутності Христа другий храм своєю славою перевершив перший. Але Ізраїль відкинув запропонований дар небес. Того пам'ятного дня, коли скромний Вчитель через золоті ворота вийшов із храму, слава назавжди залишила його. Виконалися слова Спасителя; “Ось дім ваш залишається для вас пустим” (Матвія 23:38). З благоговінням і подивом слухали учні пророцтво Христа про зруйнування храму, і вони дуже бажали глибше зрозуміти значення слів Месії. Більше сорока років матеріальні цінності, праця людей, мистецтво архітекторів сприяли примноженню багатства та величі цього храму. На його утримання Ірод Великий щедрою рукою відпускав гроші з римської та юдейської скарбниці, навіть кесар пожертвував на нього свої дари. Масивні брили білого мармуру фантастичних розмірів, надіслані з Риму, утворювали частину будівлі. Саме на них учні звернули увагу Ісуса: “Учителю, подивися, яке то каміння і які будівлі!” (Марка 13:1). На ці слова Ісус дав урочисту й вражаючу відповідь: “Істинно кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйноване” (Матвія 24:2).