Знесиленого ув'язненням і хворобою (вогке й смердюче повітря підземелля викликало в нього лихоманку, яка ледь не звела його до могили) Гуса привели на вселенський собор. Закутий у кайдани, він стояв у присутності імператора, слово й честь котрого були для нього запорукою безпеки. Під час тривалих допитів реформатор непохитно відстоював Правду і в присутності зібраних церковних і державних сановників висловив урочистий і рішучий протест проти порочності духовенства. Коли йому запропонували або зректися свого вчення, або померти, він обрав мученицьку смерть.
Благодать Божа підтримувала Яна Гуса. Протягом усіх тижнів страждань, які він переніс до остаточного вироку, небесний спокій наповнював його душу. “Я пишу цього листа, — звертався він до друга, — у в'язниці, закутою в кайдани рукою, завтра мені буде винесений смертний вирок... Коли завдяки Ісусові Христові ми знову зустрінемося в майбутньому прекрасному житті, ти довідаєшся, як милосердний Бог допомагав мені і як незмінно Він підтримував мене серед спокус і випробовувань” (Bonnechose. V.2. P.67).
В похмурій в'язниці Гус бачив торжество правдивої віри. У своїх снах, які переносили його до каплиці в Празі, де він проповідував Євангеліє, Гус одного разу побачив, як папа та його єпископи стирали зображення Христа, намальовані на її стінах. “Цей сон дуже засмутив його, але наступного дня він побачив інший сон: численні художники відновлювали ці картини — у ще більшій кількості та яскравіших фарбах. Закінчивши свою роботу, ці художники, звертаючись до багатолюдного натовпу, який оточував їх, вигукнули: ‘Нехай тепер прийде папа зі своїми єпископами, їм більше ніколи не вдасться знищити їх!’ Коли реформатор розповів свій сон, він додав: ‘Я впевнений, що образ Христа ніколи не буде стертий. Вони намагаються знищити його, але він знову буде відновлений в усіх серцях набагато кращими проповідниками, ніж я’” (D'Aubigne. V.1. Ch.6).
Востаннє Ян Гус став перед собором. Це було величезне й пишне зібрання: імператор, князі, королівські посли, кардинали, єпископи, священики та численний натовп людей — вони прийшли подивитися на цю подію. З усіх християнських країн тут зібралися свідки першої великої жертви, яка була принесена в такій запеклій боротьбі в ім'я свободи совісті.
Коли Гусові запропонували сказати останнє слово, він вдруге відмовився зректися свого вчення та, спрямувавши проникливий погляд на монарха, клятвенне слово котрого було порушене найганебнішим чином, сказав: “Я вирішив з власної волі з'явитися на цей собор, отримавши запевнення в захисті присутнього тут імператора” (Bonnechose. V.3. P.84). Сігізмунд Люксембурзький густо почервонів, коли очі всіх присутніх звернулися до нього.
Смертний вирок був проголошений, і почалася церемонія позбавлення сану. Єпископи одягли в'язня в священицькі ризи. Прийнявши їх, Гус сказав: “Наш Господь Ісус Христос був одягнений на знак зневаги в білий одяг, коли Ірод звелів відвести Його до Пилата” (Ibid. V.2. P.86). Коли Гусові знову запропонували зректися свого вчення, він відповів, звертаючись до народу: “З яким же тоді обличчям я споглядатиму на небеса? Як же я тоді зможу дивитися в очі людям, котрим я проповідував чисте Євангеліє? Ні, я дорожу їхнім спасінням більше, ніж моїм тлінним тілом, приреченим сьогодні на смерть”. Потім з нього одну за одною почали знімати священицькі ризи, і кожний єпископ висловлював при цьому прокляття, виконуючи свою частину ритуалу. “Наостанок на голову Гуса поклали високу паперову шапку, яка своєю формою нагадувала митру; на ній були зображені страшні постаті демонів, а попереду був чітко виведений напис: ‘Архієретик’. ‘Я з радістю, — сказав Гус, — понесу вінець ганьби заради Тебе, о Ісусе, бо за мене на Тебе був покладений терновий вінець’”.
Після того, як реформатор був одягнений у такий спосіб, прелати сказали: “Тепер ми віддаємо твою душу дияволові”. “А я, — сказав Гус, підвівши очі до неба, — віддаю мого духа до Твоїх рук, о Господи Ісусе, бо Ти відкупив мене” (Wylie. V.3. Ch. 7).
Потім Гус був переданий світській владі, і його повели на місце страти. За ним йшов величезний натовп людей, сотні озброєних воїнів, священики та єпископи в розкішних одежах, прості мешканці Констанци. Коли Гуса прив'язали до стовпа і все вже було готове, залишилося тільки запалити вогонь, мученикові знову запропонували зректися своїх заблуджень і врятувати себе. “Яких заблуджень я мушу зректися? — запитав Гус. — Я не відчуваю за собою жодної вини. Я закликаю Бога за свідка, все, що я писав і про що проповідував, мало на меті врятувати душі від гріха й вічної загибелі, а тому я з великою радістю готовий запечатати власною кров'ю ту правду, про яку писав і проповідував” (Ibid. V.3. Ch.7). Коли вогонь запалахкотів навколо Гуса, він почав співати: “Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” І продовжував співати, доки його голос не змовк навіки.
Навіть вороги Гуса були вражені його героїчною поведінкою. Ревний прихильник папи, змальовуючи мученицьку смерть Гуса та Ієроніма, котрий загинув незабаром після нього, сказав: “Вони мужньо зустріли свою останню годину. Вони приготували себе до вогнища як до весільної урочистості. Вони не видали жодного зойку болю. Коли піднялося полум'я, вони почали співати псалми, і навіть лютий вогонь не зміг перервати їхнього співу” (Ibid. V.3. Ch. 7).
Коли тіло Яна Гуса згоріло, його прах разом із землею, на котрій він лежав, зібрали і вкинули до Рейну, води якого течуть до океану. Даремно його кати тішили себе сподіванням, нібито їм вдалося знищити проповідувані реформатором істини. Навряд чи вони розуміли, що вкинутий до моря попіл, як насіння, розсіється по всіх куточках землі й у віддалених країнах принесе рясні жнива свідків Правди. Голос, що звучав у соборному залі в Констанці, як луна, відгукнеться у майбутніх віках.
Гуса не стало, але Правда, за котру він помер, ніколи не загине. Його приклад віри і мужності заохочуватиме багатьох інших непохитно відстоювати істину навіть перед лицем мученицької смерті. Його страта продемонструвала перед усім світом жорстокість та віроломство Риму. Вороги Правди, самі не усвідомлюючи цього, сприяли тій справі, яку даремно намагалися знищити.
Незабаром ще одне вогнище запалало в Констанці. Кров ще одного мученика засвідчила Правду. Ієронім, прощаючись з Гусом під час його від'їзду, напучував його бути мужнім і непохитним, обіцяючи, що в разі небезпеки він прийде на допомогу другові. Почувши про ув'язнення реформатора, вірний учень одразу приготувався виконати свою обіцянку. Без охоронної грамоти, а тільки в супроводі одного товариша Ієронім вирушив до Констанци. Прибувши на місце, він переконався, що нічого не зможе зробити для звільнення Гуса, а крім того, і сам наражається на небезпеку. Він утік з міста, але був схоплений по дорозі додому. Закутого в кайдани, під вартою солдатів його привели до Констанци. Коли він став на соборі, щоб дати відповідь на висунуті звинувачення, його перервали вигуками: “На вогнище його, на вогнище!” (Bonnechose. V.1. P.234). Ієроніма кинули до в'язниці і скували таким чином, щоб завдати в'язневі нестерпних мук, а їсти йому давали тільки хліб і воду. Через кілька місяців жорстокого ув'язнення Ієронім смертельно захворів; вороги, побоюючись, що смерть вихопить жертву з їхніх рук, стали дещо краще поводитися з ним, хоч він перебував уже близько року в тюрмі.
Смерть Гуса не принесла для папства бажаних наслідків. Порушення його охоронної грамоти викликало хвилю обурення, і для більшої безпеки собор ухвалив не спалювати Ієроніма, але усякими засобами примусити його зректися своєї віри. В'язня привезли на спеціальне зібрання та запропонували йому зректися або померти. На початку ув'язнення смерть була б милістю порівняно з тими жахливими стражданнями, яких він зазнав, але тепер, знесилений хворобою та суворими умовами в'язниці, мучений страхом, сумнівами, розлучений з друзями і наляканий загибеллю Гуса, Ієронім захитався і вирішив підкоритися соборові. Він дав клятву дотримуватися католицької віри та визнав справедливим осудження вчень Уїкліфа та Гуса, “за винятком святих істин”, які вони проповідували (Ibid. V.2. P. 141).