Нарешті він побачив здалеку місто на семи пагорбах. Схвильований до глибини душі, Лютер розпростерся на землі, вигукуючи: “Вітаю тебе, священний Риме!” (Idid. V.2. Ch.6). Він увійшов до міста, відвідав церкви, почув неймовірні історії, які розповідали священики й ченці, брав участь у всіх передбачених церемоніях. Усюди він бачив картини, які сповняли його душу жахом і здивуванням. Він бачив, що пороки панували серед усіх верств духовенства. Він чув непристойні жарти прелатів і жахався, коли бачив страшну богозневагу навіть під час богослужінь. Він усюди стикався з марнотратством і розпусністю ченців, а також мешканців священного міста. Куди б не звертався Лютер, усюди замість святості бачив опоганення. “Хто не побачить і не почує, той не повірить, — писав він, — які гріхи й огидні діла чиняться в Римі. Тому навіть приказка там з'явилась: ‘Якщо є пекло, то на ньому збудований Рим’. Це безодня, з якої походять усі гріхи” (Ibid. V.2. Ch.6).
Своїм декретом, нещодавно виданим, папа обіцяв відпущення гріхів кожному, хто на колінах зійде по так званих “сходинках Пилата”. Говорили, ніби Сам Спаситель сходив по них з римського судилища і вони якимось чудом були перенесені з Єрусалима в Рим. Одного разу, коли Лютер у благоговінні на колінах підіймався по цих сходинках, над ним пролунав, подібний до грому, голос: “А праведний житиме вірою” (Римлянам 1:17). Лютер підхопився на ноги і, засоромлений, зі страхом кинувся тікати звідти. Цей текст ніколи не втратив свого значення для нього. З того часу, як ніколи раніше, він усвідомив, якою хибною є надія на людські вчинки як засіб для придбання спасіння, і зрозумів необхідність глибокої віри в заслуги Христа. У нього відкрилися очі й ніколи вже не закривалися на оману папства. Відвернувши своє обличчя від Рима, Лютер відвернувся від нього і серцем. З того часу розходження збільшувалося, аж поки він не розірвав усякі зв'язки з папською церквою.
Після свого повернення з Рима Лютер здобув у Віттенберзькому університеті науковий ступінь доктора богослів'я. Тепер у нього з'явилось більше вільного часу, і він міг, як ніколи раніше, посвятити себе вивченню Святого Письма, яке він так щиро любив. Лютер склав урочисту обітницю: всі дні свого життя старанно вивчати не папські догми і звичаї, а Слово Боже і вірно проповідувати його. Лютер більше не був простим ченцем або професором, він став уповноваженим небесами вісником Біблії. Він був покликаний пасти Божу отару, голодну і спраглу істини. Лютер рішуче заявив, що християнство не повинно приймати ніяких інших учень, крім тих, які ґрунтуються на авторитеті Святого Письма. Ці слова завдавали нищівного удару підвалинам папської влади. В них знайшов своє втілення життєвий принцип Реформації.
Лютер розумів, як небезпечно підносити людські теорії над Словом Божим. Він безстрашно відкривав безбожну філософію схоластів, піддаючи критиці їх та їхнє богослів'я, котре так довго панувало над свідомістю людей. Він відкинув їх учення, вказуючи, що воно є не тільки марним, а й шкідливим, намагаючись відвернути увагу своїх слухачів від фальшивого мудрування філософів і богословів, привести їх до вічних істин, викладених пророками й апостолами.
Цінною була вістка, яку він ніс спраглому натовпу людей, який жадібно сприймав його слова. Люди ніколи не чули чогось подібного. Добра вість про любов Спасителя, запевнення у прощенні та мир через Його спокутну кров — усе це радувало серця слухачів і вселяло в них безсмертну надію. У Віттенберзі було запалено світло, промені якого повинні були дійти до найвіддаленіших куточків землі. З наближенням кінця часу це світло повинно було світити все яскравіше.
Але світло і темрява не можуть співіснувати. Між правдою і оманою завжди йде непримиренна боротьба. Захищати і підтримувати щось одне з них — значить боротися проти іншого і відкидати його. Спаситель сказав: “... Я не мир принести прийшов, а меча” (Матвія 10:34). Через кілька років після початку своєї реформаторської діяльності Лютер писав: “Бог не тільки веде мене. Він підштовхує мене вперед. Він захоплює мене. Я більше не маю влади над собою. Я бажаю жити в спокої, а замість того опиняюсь у центрі боротьби” (Ibid. V.5. Ch.2). Тепер його чекало справжнє поле битви.
Римська церква торгувала Божою благодаттю. Біля її вівтарів стояли міняйли (Матвія 21:12), а повітря наповнювалося вигуками продавців і купців. Під приводом збору коштів для побудови храму св. Петра в Римі папа оголосив продаж індульгенцій. Ціною злочинів мав бути споруджений храм для прославлення Божого імені, отже, наріжний камінь був закладений ціною беззаконня! Однак засоби, які були призначені для звеличення Риму, завдали його владі і величі смертельного удару. У папства з'явились рішучі й сильні вороги; боротьба захитала папський престол і вдарила по його потрійній тіарі.
Особа на ім'я Тецель, якій було доручено наглядати за продажем індульгенцій у Німеччині, була викрита у найогидніших злочинах проти суспільства і Закону Божого, але уникнувши заслуженого покарання, була призначена папою для здійснення його користолюбних планів. З непомірною безсоромністю він обдурював темних, довірливих і забобонних людей, розповідаючи їм неймовірні небилиці. Якби люди знали Слово Боже, то їх неможливо було б так легко обманути. Тому папство приховувало Біблію від народу, щоб тримати його під своєю владою, примножуючи авторитет і багатство честолюбних ієрархів (John C.L.Gieseler. Compendium of Ecclesiastical History. V.4. Ch.1. Par. 5).
Коли Тецель входив у якесь місто, то попереду нього йшов вісник і виголошував: “Милість Божа і святого отця тепер біля ваших воріт!” (D'Aubigne.V.3. Ch.1). І народ вітав богозневажливого дурисвіта як Самого Бога, який зійшов до них з небес. Огидна торгівля індульгенціями велася в церквах, і Тецель з кафедри проголошував їх дорогоцінним даром Божим. За його словами, індульгенції відпускали їх власникові як теперішні, так і майбутні гріхи, і при цьому навіть “немає потреби в покаянні” (Ibid.). Тецель “запевняв своїх слухачів, що індульгенції мають силу спасати не тільки живих, а й померлих грішників, і як тільки монета задзвенить у його скриньці, душа, за яку вона заплачена, звільнялася із чистилища і потрапляла на небо” (K.R.Hagenbach History of the Reformation. V.1. P.96).
Коли Симон-ворожбит хотів за гроші придбати в апостолів силу творити чудеса, Петро відповів йому: “Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!” (Дії 8:20). Та все-таки пропозиція Тецеля була гаряче підхоплена тисячами людей. Золото і срібло річкою потекло до його скарбниці. Спасіння, куплене за гроші, здобувалося легше, ніж спасіння, яке вимагало від грішника покаяння, віри і повсякчасних зусиль у боротьбі з гріхом.
Учені й благочестиві мужі римської церкви засудили і відкинули вчення про індульгенції як таке, що не відповідає вченню Біблії і здоровому глузду. Однак ніхто з духовенства не насмілився піднести голос протесту проти беззаконної торгівлі, хоч людські уми були стривожені й схвильовані, а багато хто серйозно запитував себе: чи не очистить Господь якимось чином Свою Церкву.
Лютер залишався ще ревним прихильником папства, проте засуджував блюзнірські дії торгівців індульгенціями. Багато з його парафіян, котрі купували індульгенції, приходили до нього, свого духівника, зізнавалися в своїх гріхах і чекали отримати прощення, але не тому, що покаялись у скоєному і бажали розпочати нове життя, а лише на підставі індульгенцій. Лютер відмовляв їм у відпущенні гріхів і застерігав, що коли вони не покаються і не змінять свого способу життя, то загинуть у своїх гріхах. Розгублені, вони поверталися до Тецеля і скаржилися йому на духівника, котрий відмовляється визнавати відпущення гріхів через індульгенцію. А дехто з більш сміливих вимагав навіть повернути їм гроші. Розгніваний чернець виголосив найлютіші прокляття, наказав запалити на публічних майданах вогнища і заявив, що він “отримав наказ від папи спалювати всіх єретиків, котрі насмілюються поставати проти найсвятішої індульгенції” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.3. ch.4).
Тоді Лютер сміливо виступив на захист істини. Викриваючи огидний характер гріха, він рішуче застерігав народ і навчав, що людина не може своїми ділами полегшити вину або уникнути покарання за гріх. Тільки через покаяння перед Богом і віру в Христа грішник може отримати спасіння. Благодать Христа не можна купити, це безкоштовний дар. Лютер закликав віруючих не купувати індульгенцій, а з вірою покладатися на розп'ятого Відкупителя. Він розповідав їм свій гіркий досвід, коли шляхом самоприниження і епітемій (спокути за гріхи) сподівався здобути спасіння. Він запевняв своїх слухачів, що тільки тоді відчув мир і радість, коли перестав дивитись на самого себе і з вірою звернувся до Христа.