Їхня вимога нарешті була задоволена, і для слідства у справі Лютера був присланий представник папи. У вказівках, які він отримав від папи, Лютер уже заздалегідь був оголошений єретиком. Тому папський посланець був уповноважений “терміново розглянути справу Лютера та покласти край його діяльності”. На випадок, коли Лютер буде опиратись і посланець папи не зможе переконати реформатора, він був уповноважений оголосити його поза законом по всій Німеччині; прогнати його, проклясти і відлучити від церкви всіх його прихильників (Ibid. V.4 Ch.2). І далі папа наказав, щоб для цілковитого викорінення згубної єресі відлучати від церкви всіх тих, хто не зробить усього необхідного, щоб схопити Лютера, а також його прибічників і віддати їх правосуддю Рима, незалежно від того, яке становище вони посідають у державі й церкві, щоправда, за винятком імператора.
Тут виявився справжній дух папства. У згаданому документі не видно й сліду християнських принципів чи елементарної справедливості. Лютер перебував ще далеко від Рима і не мав змоги пояснити або захистити свою позицію; однак ще до того, як була розслідувана справа, він уже був оголошений єретиком і того самого дня оскаржений і засуджений; усе це було зроблено самозваним “святим отцем”, найвищим і непогрішимим авторитетом у церкві та в державі!
У той час, коли Лютеру так потрібні були співчуття й поради справжнього Друга, за Божим Провидінням у Віттенберг був посланий Мелангтон. Молодий, скромний, сором'язливий Мелангтон, завдяки здоровому глузду, глибоким знанням, силі красномовства в поєднанні з чистотою і щирістю характеру користувався визнанням і загальною повагою. Він привертав до себе увагу не тільки талановитістю, а й шляхетністю характеру. Незабаром Мелангтон став щирим учнем Євангелія, найвірнішим приятелем і помічником Лютера. Його лагідність, передбачливість, пунктуальність доповнювали мужність і енергійність Лютера. їхня спільна праця надала нової сили Реформації і стала джерелом великого підбадьорення для Лютера.
Місцем суду був визначений Аугсбург, і Лютер пішки вирушив туди. Йому загрожувала серйозна небезпека. Висловлювались відкриті погрози про те, що його схоплять по дорозі і вб'ють, і тому приятелі просили Лютера не наражатися на небезпеку. Вони навіть умовляли його на деякий час залишити Віттенберг і поселитись у тих, хто з радістю надасть йому притулок. Але Лютер не погодився залишати того місця, де його поставив Бог. Він повинен захищати істину, незважаючи на бурі, які лютували навколо нього. Він говорив: “Я подібний до Єремії — мужа, що знаходився в гущі боротьби, але чим більші погрози, тим більша моя радість. Мою честь і моє добре ім'я вони вже зруйнували. Все, що залишилось у мене, — то це моє нікчемне тіло. Що ж, нехай візьмуть і його і тим самим вкоротять моє життя на кілька годин. Але щодо моєї душі, то вони не зможуть узяти її. Той, хто хоче звіщати світу Слово Христа, повинен бути готовим померти у будь-яку хвилину” (Ibid. V.4. Ch.4).
Звістка про прибуття Лютера до Аугсбурга дуже втішила папського посла. Єретик, що завдавав стільки клопоту і привернув до себе увагу всього світу, здавалось, тепер був у руках римської влади, і легат вирішив зробити все, щоб не випустити його. Реформатор навіть не подбав про охоронну грамоту для себе. Друзі намовляли Лютера не з'являтися до папського посла без неї і самі взялись за те, щоб отримати цю грамоту від імператора. Папський посол мав намір примусити Лютера відректися, а якщо ні, то доставити його в Рим, де він розділив би долю Гуса та Ієроніма. Тому через своїх агентів він намагався переконати Лютера з'явитись до нього без охоронної грамоти, віддаючи себе на його ласку. Але реформатор рішуче відмовився. Доки він не отримає грамоти, яка забезпечить йому протекцію імператора, Лютер не з'явиться до папського посла.
Удаючись до дипломатії, римські сановники вирішили здобути Лютера люб'язністю. При зустрічі з ним легат виявив дружелюбність, але вимагав, щоб реформатор у всьому підкорився авторитетові церкви і беззастережно відрікся від кожного пункту свого вчення. Легат, звичайно, недооцінив характеру людини, з якою мав справу. Відповідаючи йому, Лютер висловив повагу до церкви, своє ставлення до істини і готовність відповісти на всі запитання, які стосуються його вчення, і запропонувати свої доктрини на розгляд провідних університетів. Водночас Лютер відмовився зректися свого вчення без попереднього розгляду і диспуту.
Єдиною відповіддю була вимога: “Відречись! Відречись!”. Реформатор доводив, що положення його вчення ґрунтуються на Святому Письмі, і твердо заявив, що не може відректися від істини. Легат, неспроможний спростувати доказів Лютера, спрямовував на нього бурю з докорів і насмішок, то знову лестощів, то, посилаючись на перекази і постанови отців церкви, не давав Лютеру змоги сказати й слова. Зрозумівши, що такі розмови марні, Лютер домагався і нарешті отримав дозвіл, хоч і не охоче даний йому, викласти свої відповіді письмово.
“Роблячи це, — писав Лютер до свого друга, — оскаржений має подвійну вигоду: по-перше, написане може бути подане на розгляд інших; по-друге, це дає добру нагоду якщо не налякати, то хоча б вплинути на сумління зарозумілого і балакучого деспота, який в противному випадку буде намагатися перемогти всіх своїм владним язиком” (Martyn. The Life and Time of Luther. P. 271—272). При наступній зустрічі Лютер коротко, ясно і чітко виклав свої погляди, обґрунтувавши їх багатьма посиланнями на Святе Письмо. Після того, як Лютер вголос прочитав своє пояснення і вручив кардиналові, той з погордою відкинув цей документ, заявляючи, що це лише набір порожніх слів і цитат. Лютер, який був напоготові, зустрів зарозумілого легата, застосувавши його власну зброю — традиції та вчення церкви, — остаточно спростував його твердження. Коли посланець папи зрозумів, що йому нема що відповісти на докази Лютера, він утратив самовладання і в гніві вигукнув: “Відречись! Якщо ні, то я пошлю тебе в Рим, де ти станеш перед суддями, яким буде доручено розглянути твою справу. Я віддам тебе і твоїх прихильників анафемі, усіх співчуваючих тобі відлучу від церкви!” І нарешті додав: “Відречись або більше не потрапляй мені на очі!” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4. Ch.8).
Реформатор негайно відійшов зі своїми друзями, даючи зрозуміти, що ні про яке відречення не може бути й мови. Це не входило в плани кардинала. Він лестив себе думкою, що силою змусить Лютера підкоритися. Тепер, залишившись сам на сам зі своїми прибічниками, він з неприхованою досадою дивився на них, не розуміючи, чому його плани зазнали поразки.
Зусилля Лютера не залишились безрезультатними. Присутнє там велике зібрання людей дістало змогу порівняти цих двох мужів, переконатися, яким духом керуються і наскільки міцні їхні позиції. Разючий контраст! Скромний, простий і непохитний реформатор, який спирався на силу Божу і на боці якого істина, і гордий, зарозумілий і нерозсудливий представник папи, який не зміг знайти жодного доказу зі Святого Письма, а тільки несамовито кричав: “Відречись! Якщо ні, то будеш відправлений у Рим і там отримаєш заслужену кару!”
Хоч у Лютера була охоронна грамота, прихильники Рима складали змову, щоб схопити і ув'язнити його. Друзі Лютера, бачачи недоцільність подальшого перебування реформатора в Аугсбурзі, наполягали, щоб він негайно повернувся у Віттенберг, і для цього вжили всіх заходів безпеки. Уночі на коні у супроводі тільки одного провідника, якого йому виділила міська влада, Лютер залишив Аугсбург. Перебуваючи в полоні недобрих передчуттів, реформатор таємно їхав темними і безлюдними вулицями. Жорстокі й лукаві вороги планували знищити його. Чи уникне він розставлених на нього пасток? Це були хвилини сильних тривог і гарячих молитов. Ось він уже дійшов до невеликих воріт у міській стіні. Лютеру відчинили, і він безперешкодно проїхав разом зі своїм провідником. Опинившись тепер у безпеці, за містом, утікачі поскакали швидше, і перш ніж римський легат дізнався про від'їзд Лютера, він уже був для нього недосяжний. Сатана і його ангели зазнали поразки. Людина, котру вони вважали своєю здобиччю, вислизнула з їхніх рук, ніби пташка із сільця птахолова.