Повідомлення про втечу Лютера здивувало і розлютило легата. Він сподівався отримати велику нагороду за свою мудрість і рішучість у ставленні до цього порушника спокою церкви, але його надія не збулася. Увесь свій гнів він вилив у листі до Фрідріха, курфюрста Саксонського, злісно звинувачуючи Лютера, вимагаючи, щоб Фрідріх послав реформатора до Рима або вигнав його із Саксонії.
На свій захист Лютер забажав, щоб легат або папа довели хибність його тверджень на основі Святого Письма. У свою чергу він урочисто пообіцяв, що відречеться свого вчення, якщо буде доведено, що воно суперечить Слову Божому. При цьому Лютер подякував Богові за те, що Він знайшов його гідним страждати за святу справу.
Курфюрст, досі мало знайомий з ученням реформатора, був глибоко вражений щирістю, силою і ясністю слів Лютера; він вирішив захищати реформатора доти, поки йому не доведуть хибність його вчення. У відповідь на вимогу легата курфюрст писав: “Ви повинні бути задоволені приїздом доктора Мартіна Лютера в Аугсбург. Ми не сподівалися, що ви будете змушувати його до відречення, не переконавши спочатку в тому, що він помиляється. Ніхто з учених мужів у нашій державі не довів мені, що вчення Мартіна Лютера безбожне, антихристиянське і єретичне”. І князь відмовився вислати Лютера до Рима або вигнати його зі своїх володінь (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4, Ch.10).
Курфюрст бачив, як низько впав моральний рівень суспільства. Відчувалася велика потреба в Реформації. Якби люди визнавали вимоги Божі й корилися їм та прислухались до голосу освіченого сумління, тоді не потрібні були б складні та дорогі засоби для боротьби зі злочинністю. Він бачив, що Лютер прямував до цієї благородної мети, і потай радів, що в церкві відчутні зрушення до кращого.
Він також бачив, що Лютер як професор університету користувався великим успіхом. Тільки рік минув з того часу, як реформатор прибив свої тези до церковних дверей, і як помітно зменшилась кількість прочан, котрі відвідували церкву на свято “Всіх святих”. Рим утратив своїх богомольців і пожертвування, їх місце зайняла інша група людей, котра приходила тепер у Віттенберг не для того, щоб поклонитися мощам, а щоб заповнити аудиторії університету. Твори Лютера пробудили загальний інтерес до Святого Письма не тільки по всій Німеччині. У Віттенберзький університет приїжджали студенти також і з інших країн. Юнаки, котрі вперше бачили Віттенберг, “здіймали свої руки до неба і славили Бога за те, що світло істини засяяло з цього міста, як у давнину із Сіона виходило світло і досягало найдальших куточків землі” (Ibid. V.4. Ch.10).
Однак на той час Лютер тільки частково звільнився від заблуджень римської церкви. Порівнюючи Святе Письмо з папськими постановами і законами, він дивувався. “Я читаю папські декрети,- писав він, — і... не можу зрозуміти, чи папа — це сам антихрист, чи він — його апостол, настільки Христос спотворений і розп'ятий у їх особі” (Ibid. V.5. Ch.1). Лютер все ще був прихильником римської церкви і не думав, що коли-небудь відокремиться від неї.
Твори реформатора і його вчення розповсюджувались серед усього християнського світу. Вони проклали собі шлях у Швейцарію і Голландію. Копії його творів дійшли до Франції та Іспанії. В Англії його вчення прийняли як слово життя. Істина проникла також у Бельгію й Італію. Тисячі людей пробуджувались від смертельного заціпеніння до радості та надії світлого життя віри.
Викриття, з яким виступав Лютер, викликали все більший гнів Рима, і декотрі його фанатичні противники, навіть із числа докторів католицьких університетів, заявляли, що не матиме гріха той, хто вб'є бунтівного ченця. Одного разу до реформатора підійшов незнайомець, який мав схований під одягом пістолет, і запитав його, чому він ходить один. “Моє життя в Божих руках, — відповів Лютер. — Він — мій захист і мій щит, що тоді може мені заподіяти людина?” (Ibid. V.6. Ch.2). Почувши ці слова, незнайомець зблід і поспішно відійшов, ніби побачив ангела.
Рим постановив знищити Лютера, але Бог став його Захистом. Учення реформатора проповідувалося повсюдно — “у сільських домах, монастирях... у дворянських замках, в університетах і князівських палацах”. І всюди знаходились благочестиві мужі, які підтримували його працю (Ibid. V.6. Сh.2).
Приблизно в цей час Лютер познайомився з творами Яна Гуса і переконався, що реформатор з Богемії визнавав велику істину виправдання через віру, яку він сам тепер проповідував. “Ми всі, — говорив Лютер, — Павло, Августин і я— були гуситами, навіть самі не підозрюючи того. Бог справді буде судити світ, — продовжував він, — бо істина проповідувалася людям уже сто років тому і була спалена ними” (J.A.Wylie. The History of Protestantism. V.6. Ch.l).
У своєму заклику до імператора і князів Німеччини на захист реформації християнства Лютер писав про папу: “Страшно бачити людину, котра величає себе намісником Христа на землі, а живе в таких розкошах, яких не може дозволити собі ні імператор, ні король, ні інший світський правитель. Хіба він живе так, як, жив Ісус чи скромний Петро? Кажуть, що папа — володар світу, але Христос, намісником Якого він себе називає, сказав: ‘Моє Царство не зі світу цього...’ Чи можуть володіння намісника перевищувати володіння його Пана?” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.6. Ch.3).
Про університети Лютер писав так: “Я дуже боюсь, що вищі навчальні заклади стануть широкими воротами пекла, якщо в них старанно не буде вивчатися Святе Письмо і не буде укарбовуватись у серцях молоді. Я нікому не раджу посилати свою дитину туди, де Святому Письму не надається першочергового значення. Усякий навчальний заклад, де систематично не вивчається Слово Боже, стає зіпсутим” (Ibid. V.6. Ch.3).
Цей заклик блискавично поширився по всій Німеччині і справив на людей великий вплив. Увесь народ був схвильований, і багато людей ставали тепер під прапор Реформації. Противники Лютера, палаючи люттю помсти, змусили папу вжити рішучих заходів. Вирішено було негайно осудити його вчення. Реформаторові і його прихильникам було дано 60 днів для обміркування, і якщо вони за цей час не зречуться своїх поглядів, їх чекало відлучення від церкви.
Це була страшна криза Реформації. Протягом віків вирок Рима про відлучення від церкви викликав страх у наймогутніших світських монархів. Він піддавав могутні імперії спустошенню. На тих, хто підпадав під це прокляття, дивилися зі страхом і відразою, вони назавжди втрачали своїх попередніх друзів і знайомих, до них ставилися як до проголошених поза законом і переслідували аж до смерті. Лютер знав про цю страшну бурю, яка була готова знятися над ним, але залишався стійким, покладаючись на Христа як на свою опору і захист. З вірою і відвагою мученика він писав: “Що буде, я не знаю та й не хочу знати... Куди б не впав удар, я буду спокійний... Якщо навіть листя не падає без волі Творця, то тим більше ми можемо бути впевнені в Його опіці про нас. Не тяжко померти за Слово, бо Слово сталося тілом і Само померло за нас. Якщо ми помремо з Ним, то й оживемо з Ним, якщо ми перейдемо через усе те, через що Він перейшов раніше нас, то будемо там, де і Він, навіки, назавжди” (Ibid. V.6. Ch.9).
Коли Лютер отримав папську буллу, то сказав: “Я зневажаю і відкидаю і як безбожну і несправедливу... вона засуджує самого Христа... Я радий, що можу постраждати за найпрекраснішу справу. Я почуваю себе вільніше, бо тепер переконаний, що папа — це антихрист, а його престол — престол сатани” (Ibid. V.6. Ch.9).
Та все ж папський декрет дав свої наслідки. Тюрма, тортури і меч були досить сильними засобами, щоб змусити людину коритися. Слабкодухі й забобонні тремтіли перед указами папи, і хоч їх симпатії залишались на боці Лютера, та все ж багато з них вважали: життя надто дороге, аби віддати його за справу Реформації. Усе, здавалось, свідчило про те, що діяльності реформатора настав кінець.
Але Лютер залишався безстрашним. Рим вивергав на нього свої анафеми, і весь світ чекав, що він, без сумніву, або загине, або буде змушений зректися. Але з надзвичайною силою Лютер спрямував це прокляття на Рим і привселюдно заявив про своє остаточне відокремлення від римської церкви. У присутності багатьох студентів, докторів і мешканців міста він спалив папську буллу з канонічними постановами та іншими документами, які підтримували авторитет папської влади. “Мої вороги спалили мої книги, — сказав він, — щоб завдати шкоди істині, спотворюючи її в умах простого народу і гублячи їхні душі, а у відповідь на це я спалюю їхні книги. Тепер починається серйозна боротьба. Досі я тільки загравав з папою. Я розпочав цю справу в ім'я Боже, і вона буде завершена без мене, але Його силою” (Ibid. V.6. Ch.10).