На докори ворогів, котрі глузували над ним через марність його справи, Лютер відповідав: “Хто знає, чи не Бог обрав мене і покликав, тож чи не варто було б їм боятися, що, зневажаючи мене, вони зневажають Самого Бога? Вони говорять, що я один. Ні, Всемогутній зі мною. Мойсей був один при виході з Єгипту; Ілля був один під час царювання Ахаба; Ісая був один у Єрусалимі, а Єзекіїль — у Вавилоні. Бог ніколи не призначав пророками первосвящеників чи інших визначних осіб; Він звичайно обирав зневажених, простих людей, а раз навіть покликав пастуха Амоса. У кожному столітті святі, ризикуючи власним життям, викривали великих світу цього: царів, князів, священиків і вчених мужів. Я не кажу, що я пророк, але я говорю, що вони повинні тим більше боятися, тому що я один, а їх багато. Я вірю, що Слово Боже на моєму боці, а не на їхньому” (Ibid. V.6. Ch.10).
Та все ж не без тяжкої внутрішньої боротьби Лютер прийшов до рішення остаточно розірвати із римською церквою. У той час він писав: “З кожним днем я все більше відчуваю, як тяжко відкинути упередження, набуті в дитинстві. Хоч Святе Письмо на моєму боці, проте скільки страждань завдало мені переконання в тому, що я один повинен виступити проти папи як антихриста! Яким великим був біль мого серця! Скільки разів я із гіркотою ставив собі одне й те саме запитання, яке так часто чув з уст папістів: ‘Хіба тільки ти один такий мудрий, а всі решта помиляються? А що буде, якщо врешті-решт виявиться, що ти сам помилявся і потягнув за собою так багато душ, котрі навіки загинуть?’ — “Я боровся сам із собою, зі сатаною, поки нарешті Христос через Своє непогрішиме Слово не підкріпив моє серце проти всіх сумнівів” (Martyn. The Life and Times of Luther. P.372—373).
Папа погрожував Лютерові відлученням від церкви, якщо він не відречеться, і тепер здійснив свою погрозу. З'явилася нова булла, котра проголошувала остаточне відлучення реформатора від римської церкви і піддавала прокляттю його і тих, хто приймає його вчення. Почалася справжня велика боротьба.
Всі ті, кому Бог доручив проповідувати істини, що стосуються їхнього часу, неминуче зустрінуть опір. У дні Лютера проповідувалася істина, актуальна для його періоду. Є істина, важлива й для Церкви нашого часу. Той, Хто все чинить за Своєю волею, ставить людей у різні обставини і доручає їм особливі обов'язки, що відповідають тому часові, в який вони живуть. Якби люди оцінили послане їм світло, тоді вони отримали б глибші пізнання правди. Але чимало людей у наші дні не більше прагнуть пізнати істину, ніж цього бажали папісти, виступаючи проти Лютера. Зараз, як і в минулі століття, спостерігається та сама схильність до людських теорій і переказів, а не до Слова Божого. Нехай ті, хто проповідує істину для нашого часу, не сподіваються, що вона буде прийнята більш прихильно, ніж у дні реформаторів. Велика боротьба між істиною та оманою, між Христом і сатаною буде все більше посилюватися до кінця історії цього світу.
Ісус сказав Своїм учням: “Коли б ви були від світу, то світ любив би своє. А коли ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому світ вас ненавидить. Пам'ятайте слово, яке Я говорив вам: ‘Раб не більший від господаря свого’ Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати і вас; якщо слово Моє зберігали, — то будуть зберігати і ваше>” (Івана 15:19—20). Господь ясно говорить: “Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні” (Луки 6:26). Дух цього світу і сьогодні суперечить духові Христа, як це було в попередні часи; і ті, хто проповідує Слово Боже в його чистоті, користуються сьогодні не більшою прихильністю, ніж їхні попередники. Форми боротьби проти правди можуть змінюватися, її ворожість може бути не такою відвертою, більш замаскованою, однак продовжує існувати той самий антагонізм, котрий виявлятиметься до кінця світу.
Розділ 8. Поборник правди
Новий імператор Карл V вступив на престол Німеччини, і римські емісари поспішили до нього зі своїми поздоровленнями та намовляннями застосувати свою владу проти Реформації. Але курфюрст Саксонський, якому Карл V був багато в чому зобов'язаний своєю короною, просив його не вживати ніяких заходів проти Лютера, поки сам його не вислухає. Таким чином, імператор потрапив у скрутне становище. Папістів міг задовольнити тільки імператорський наказ про смертний вирок для Лютера. Курфюрст рішуче заявив: оскільки “ні його імператорська величність і ніхто інший не можуть спростувати творів Лютера”, тому він просив, щоб “доктору Лютеру була дана охоронна грамота і щоб він виступив перед ученими, побожними і неупередженими суддями” (D'Aubigne. V.6. Ch.11).
Тепер увага всіх сторін була привернена до з'їзду представників німецьких земель, який мав зібратись у Вормсі невдовзі після вступу Карла V на престол. Цей національний з'їзд повинен був розглянути важливі політичні питання. Уперше німецькі князі зустрічалися з молодим монархом на державному з'їзді. З усіх кінців країни прибули державні та церковні сановники. У Вормсі зібралися могутні світські вельможі, що ревно оберігали свої спадкоємні права і становище, представники високого духовенства, які пишалися перевагою свого чину, і сили, відважні лицарі у супроводі своїх зброєносців, посли далеких іноземних країн. Та все ж найбільший інтерес на цьому з'їзді викликала справа саксонського реформатора.
Карл V заздалегідь повелів курфюрсту взяти із собою на сейм і Лютера, запевняючи йому свою охорону і можливість відкритої дискусії із суперечливих питань з компетентними особами, Лютер з нетерпінням чекав цього дня. Його здоров'я на той час було досить ослаблене, але він писав курфюрсту: “Якби я навіть не міг здоровим прибути до Вормса, то прошу, щоб мене доставили туди, яким би я хворим не був. Бо якщо імператор запрошує мене, то я не сумніваюся в тому, що це голос Самого Бога. Якщо вони застосують насильство, що цілком ймовірно (бо мене викликають туди не з їхньої волі), все я віддаю в руки Божі. Той, Хто зберіг трьох юнаків, у розпаленій печі, живий. Якщо Він не врятує мене, то моє життя мало значить. Потурбуймося тільки про те, щоб Євангеліє не було віддане на посміховисько безбожним, і будьмо готові пролити свою кров, захищаючи його. Чи я можу знати, що корисніше для спасіння всіх: моє життя чи моя смерть... Ви всього можете чекати від мене... але тільки не втечі чи відречення. Утікати я не можу, а відректися — тим більше” (Ibid. V.7. Ch.1).
Коли у Вормсі стало відомо, що Лютер повинен стати перед сеймом, всіх охопило хвилювання. Папський посол Алеандр, якому була доручена справа Лютера, був дуже стривожений і обурений. Він знав, що наслідки виступу реформатора будуть фатальними для папства. Знову розпочинати слідство у справі, щодо якої папа вже виніс вирок, — це значить зневажати авторитет верховного єпископа. Крім того, легат боявся, що красномовні й незаперечні докази Лютера багатьох князів змусять відвернутися від папства. Тому Алеандр якнайрішучіше виступив проти появи Лютера на сеймі. Одночасно була оголошена булла, в якій папа відлучав Лютера від церкви, і під тиском папського декрету та протесту папського посла імператор поступився. Він написав курфюрсту, що коли Лютер не має наміру відректися, то повинен залишатись у Віттенберзі.
Не задовольнившись цією перемогою, Алеандр докладав усіх сил і хитрощів, щоб домогтися осудження Лютера. З усією завзятістю, гідною кращого застосування, він звертав увагу князів, прелатів та інших членів сейму на справу Лютера, оскаржуючи його у підбурюванні до бунту, беззаконні та богозневазі. Але виявлені легатом упередженість і пристрасність свідчили про те, яким духом він керувався. “Ним керують більше ненависть і помста, ніж ревність і побожність” — таким було загальне враження (Ibid. V. 7. Ch.1). Більшість присутніх на сеймі, як ніколи раніше, прихильно поставилися до справи Лютера.