Із занепадом Єрусалима учні пов'язували події особистого приходу Христа, Котрий, на їхню думку, посяде престол всесвітньої імперії, покарає ненавернених юдеїв і звільнить народ від римського ярма. Господь сказав їм, що прийде вдруге. Тому, коли Він заговорив про суди над Єрусалимом, учні подумали про Його прихід. І сидячи навколо свого Спасителя на Оливній горі, вони питали: “Коли це буде? І яка ознака приходу Твого і кінця цього світу?” (Матвія 24:3).
Христос у Своєму милосерді приховав від них майбутнє. Учні були б переповнені жахом, якби у той час цілком зрозуміли ці дві страшні події: страждання і смерть Відкупителя, а також зруйнування їхнього міста і храму. Христос вказав їм на ряд визначних подій, які відбудуться перед кінцем часу. Його слова не були тоді повністю зрозумілі учням, але їхнє значення мало відкритися саме тоді, коли Божий народ матиме потребу в цих повчаннях. Пророцтво Христа містило в собі подвійний зміст: вказуючи на зруйнування Єрусалима, воно одночасно передвіщало страшні події останнього великого дня.
Ісус розповів Своїм учням про суди, які мали спіткати Ізраїль, котрий відпав, і передусім Він мав на увазі ту відплату, яка спіткає народ за відкинення і розп'яття Месії. На цю жахливу подію безпомилково вказуватимуть певні ознаки. Та страшна година надійде непомітно і раптово. Тому Спаситель попередив учнів: “Отож, коли побачите мерзоту запустіння, про яку звіщав пророк Даниїл, що стоїть на святому місці (хто читає, нехай розуміє), тоді ті, що в Юдеї, нехай тікають у гори” (Матвія 24:15—16; Луки 21:20—21). Коли прапори язичницького Риму будуть підняті над Святою землею, неподалік від міського муру, послідовники Христа рятуватимуться втечею. Зауваживши застерігаючу ознаку, необхідно негайно втікати. Цьому знакові мали негайно підкоритися юдеї як у Єрусалимі, так і по всій країні. Той, хто, можливо, в цей час перебуватиме на даху, не повинен заходити в дім навіть за тим, щоб врятувати свої найдорогоцінніші скарби. Працюючі в полі або винограднику не повинні були вертатися на те місце, де лежав їхній верхній одяг, який вони скинули з себе, працюючи під гарячими променями сонця, їм не слід було втрачати жодної миті, якщо вони хотіли уникнути страшної загибелі.
За днів царювання Ірода місто Єрусалим було не лише надзвичайно красивим. Численні башти, мури, фортеці, а також вигідне географічне розташування робили його цілком неприступним. Того, хто в ті часи наважився б прилюдно говорити про можливе його зруйнування, вважали б за божевільного, як і Ноя, котрий свого часу застерігав про потоп. Але Христос сказав: “Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть” (Матвія 24:35). Гріхи Єрусалима викликали гнів Божий, і вперте невірство визначило його долю.
Господь сказав через пророка Михея: “Послухайте ж це, голови дому Якового та начальники дому Ізраїлевого, які нехтують справедливістю, а все просте викривляють, вони кров'ю будують Сіон, а кривдою — Єрусалим. Його голови судять за хабара, і навчають за плату його священики, і за срібло ворожать пророки його, хоч на Господа вони опираються, кажучи: ‘Хіба не Господь серед нас? Зло не прийде на нас’” (Михея 3:9—11).
Ці слова справедливо характеризували зіпсутих і самоправедних мешканців Єрусалима. Заявляючи про ретельне виконання Закону Божого, вони насправді порушували всі його постанови. Вони ненавиділи Христа, бо Його непорочність і святість виявляли їхнє нечестя, і вони звинувачували Ісуса в тому, що Він був причиною усіх тих нещасть, які спіткали їх внаслідок їхніх гріхів. Хоч вони знали, що Він не зробив жодного гріха, однак стверджували, що в Його смерті — безпека всієї нації. “Якщо ми залишимо Його так, — говорили юдейські вожді, — то всі увірують в Нього, і прийдуть римляни, і заволодіють містом нашим і народом” (Івана 11:48). А якщо пожертвувати Христом, тоді вони знову зможуть стати сильним, згуртованим народом. Так міркували ці люди і одностайно погодилися з рішенням первосвященика: краще одній людині померти, ніж загинути всій нації.
Ось яким чином юдейські вожді “кров'ю будували Сіон, а кривдою — Єрусалим” (Михея 3:10). Вони вбили свого Спасителя, бо Він викривав їхні гріхи, але почуття самоправедності було настільки великим, що вони продовжували вважати себе обраним Божим народом та сподівалися, що Господь визволить їх від усіх ворогів. “Отак, — продовжує пророк, — через вас Сіон буде на поле заораний, а Єрусалим на руїни обернеться, а гора храмова стане взгір'ям лісу” (Михея 3:12).
Близько сорока років після того, як Христос пророкував про долю Єрусалима, Бог відкладав здійснення Своїх судів над народом і містом. Зворушливим було довготерпіння Бога до тих, котрі відкинули Його Євангеліє та вбили Його Сина. Притча про безплідну смоківницю символізує собою ставлення Бога до юдейської нації. Було дане повеління: “Зрубай її, навіщо вона й землю займає?” (Луки 13:7). Але божественна милість пощадила її ще на деякий час. Серед юдеїв було ще чимало таких, які нічого не знали про характер і діяльність Христа. Підростаюче покоління не мало змоги прийняти те світло, яке відкинули їхні батьки. Бог бажав послати їм Своє світло через апостолів та їхніх послідовників, щоб вони бачили виконання пророцтв не лише в народженні й житті Христа, а й у Його смерті й воскресінні. Діти не були засуджені за гріхи батьків; але коли діти, знаючи світло, дане їхнім батькам, відкинули додаткове світло, дане для них, вони зробилися співучасниками гріхів своїх батьків та доповнили міру беззаконня батьків.
Довготерпіння Бога до Єрусалима лише утверджувало юдеїв у їхньому запеклому нерозкаянні. Своїм ворожим, жорстоким ставленням до учнів Ісуса вони відкинули милість Божу, запропоновану їм в останній раз. Тоді Бог забрав від них Свій захист. Сатана та його ангели скористалися відсутністю Його стримуючої сили, і увесь ізраїльський народ залишився під владою того вождя, котрого він собі обрав, їхні діти відкинули благодать Христа, яка могла б приборкати лихі нахили і спонукання. І тепер ці злі нахили перемогли їх. Сатана викликав у душах людей найжорстокіші, найнижчі пристрасті. Люди більше не розмірковували; ними керували почуття й сліпа лютість. У своїй жорстокості вони стали подібними до диявола. У родинах і в народі загалом, серед нижчих і вищих верств суспільства, панували підозріння, заздрість, ненависть, суперечки, бунт і вбивства. Ніде не було безпечного місця. Друзі й родичі зраджували одне одних. Батьки вбивали дітей, а діти — батьків. Вожді народу втратили владу навіть над собою. Неприборкані пристрасті перетворили їх на деспотів. Юдеї прийняли фальшиве свідоцтво, щоб засудити на смерть невинного Сина Божого. А тепер фальшиві звинувачення, висунуті проти них, загрожували і їхньому життю. Своїми вчинками вони протягом довгого часу стверджували: “Заберіть з-перед нас Святого Ізраїлевого” (Ісаї 30:11). Тепер їхнє бажання виконалось. Страх Божий більше не турбував їх. Сатана очолив націю, і вся громадська та релігійна влада перебувала під його контролем.
Часом керівники ворогуючих партій об'єднувалися разом, щоб грабувати й мучити свої нещасні жертви, а потім з новою силою розпалювалися кровопролитні міжусобиці. Навіть святість храму не могла стримати їхню люту жорстокість. Віруючих вбивали просто перед вівтарем, і святиня була опоганена трупами вбитих. Однак у своїй сліпій та богозневажній самовпевненості підбурювачі цієї пекельної акції привселюдно запевняли, нібито Єрусалиму не загрожує зруйнування, адже це місто — власність Бога. І щоб ще більше утвердити свій вплив, вони за гроші наймали фальшивих пророків, котрі навіть під час облоги храму римськими військами закликали народ чекати Божого порятунку. До останньої хвилини багато юдеїв вірило, що Всевишній заступиться і завдасть поразки їхнім ворогам. Але Ізраїль з презирством відкинув божественний захист і тепер залишився без нього. О нещасний Єрусалиме, тебе роздирають внутрішні міжусобиці, в той час як твої діти проливають братню кров на твоїх вулицях, а чужинські війська руйнують твої фортеці та вбивають твоїх воїнів!