Выбрать главу

Лютер вчинив мудро, звертаючись до імператора з таким проханням. Його поведінка переконала все зібрання, що він не діє під впливом миттєвої пристрасті. Такий спокій і самовладання, яких ніхто не чекав побачити в цьому сміливому і стійкому чоловікові, додали йому сили, і наступного разу він дав відповідь з такою розсудливістю, рішучістю, мудрістю і гідністю, що здивував усе зібрання, розчарував противників і глибоко вразив їх зарозумілість і гординю.

Наступного дня Лютер повинен був дати остаточну відповідь. Несподівано він занепав духом, бачачи, які могутні сили об'єдналися проти істини. Його віра похитнулася; страх і трепет пройняли його, і жах охопив йому душу. Лютер виразно побачив зростаючу небезпеку. Йому почало здаватись, що ворога вже готові святкувати перемогу і сили темряви виграли битву. Густі хмари все густіше огортали його, ніби віддаляючи від Бога. Він прагнув запевнення, що Господь воїнства буде з ним. В агонії духа Лютер упав ниць і від усього серця благав, щоб Бог почув його.

“О Всемогутній і Вічний Боже, — молився він, — який страшний цей світ! Ось! Він відкриває свою пащу, щоб поглинути мене, а я так мало вповаю на Тебе... Якщо я повинен покладатись тільки на могутність цього світу, то все пропало... Тоді прийшла моя остання година і вирок підписаний... О Боже! Допоможи мені перемогти мудрість цього світу. Зроби це... Тільки Ти один можеш... бо це не моя справа, а Твоя. Я не маю що тут робити, мені немає про що сперечатися із сильними світу цього... Але це Твоя справа, справедлива і вічна. О Господи, допоможи мені! Вірний і незмінний Боже, я не покладаю надії на людину. Усе, що людське, — мінливе, все, що походить від людини, — ненадійне. Ти обрав мене для цієї справи... будь зі мною в Ім'я Твого улюбленого Сина, Ісуса Христа, Котрий тільки один с моїм захистом і твердинею” (Ibid. V.7. Ch.8)

Премудре Провидіння допустило, щоб Лютер усвідомив небезпеку, яка загрожувала йому, і не покладався на власні сили та не накликав на себе біди. Однак не можливість страждань, тортур або неминучої смерті жахала Лютера. Він переживав кризу і усвідомлював свою безсилість перемогти її. Через його неміч може зазнати поразки справа істини. Він змагався з Богом не заради власної безпеки, а заради торжества Євангелія. Агонія його душі нагадувала нічну боротьбу Ізраїля з ангелом біля потоку. І подібно до Ізраїля він вийшов переможцем. Відчуваючи повну безпомічність, Лютер з вірою звернувся до Христа, могутнього Визволителя. Він отримав запевнення, що буде на сеймі не один, і це зміцнило його. В душі Лютера знову запанував спокій, і він радів через те, що йому дозволено звеличити Слово Боже перед правителями народів.

Твердо покладаючись на Бога, Лютер приготувався до боротьби. Він продумав план виступу, підібрав цитати зі своїх творів і необхідні докази зі Святого Письма для підтвердження власних слів. Потім, поклавши ліву руку на відкриту Біблію, підняв праву руку до неба і дав обітницю залишатися вірним Євангелію і визнавати свою віру навіть в тому випадку, коли йому доведеться засвідчити її власною кров'ю (Ibid. V.7. Ch.8).

Коли Лютер знову став перед сеймом, на його обличчі не залишилось і тіні страху та збентеження. Спокійний, сповнений миру, але відважний і шляхетний, він стояв як свідок Божий перед сильними цього світу. Імператорський чиновник вимагав від нього відповіді, закликаючи відректися від свого вчення. Лютер відповів покірно і смиренно, без емоцій і хвилювання. Його поведінка була скромною і шанобливою, але виявляла упевненість і радість; це здивувало присутніх.

“Пресвітліший імператоре, ясні князі, милостиві панове, — почав Лютер, — я став сьогодні перед вами. Згідно з учорашнім повелінням і милістю Божою благаю, Ваша величносте і князівська високосте, ласкаво вислухати захист справи, котра, я впевнений, справедлива і правдива. Якщо я в чомусь порушу етикет і звичаї двору, благаю вибачити мені, бо я виховувався не в королівських палатах, а в усамітненому монастирі” (Ibid V.7. Ch.8).

Потім, перейшовши до суті питання, Лютер заявив, що не всі видані ним твори мають один і той самий характер. У декотрих він писав про віру і добрі вчинки, і навіть його вороги вважали їх не шкідливими, а навпаки, корисними. Відректися від них — означало б осудити істини, які визнають усі сторони. В інших книгах він викривав зіпсутість і зловживання папства. Засудити ці твори означало б зміцнити тиранію Рима і широко відчинити двері для багатьох великих беззаконь. А ще в інших книгах він піддавав критиці окремих осіб; котрі захищали пануюче зло. Щодо цих останніх він відверто визнав, що був надто різким. Він не вважав себе вільним від помилок, але навіть від цих творів не може відректися, бо це додасть більшої сміливості ворогам правди і вони скористаються його відреченням, щоб і далі пригнічувати народ Божий.

“Але, — продовжував Лютер, —я лише смертна людина, а не Бог. Тому буду захищати себе як Христос: ‘Якщо зле я сказав, —покажи, що то зле’. Милосердям Божим благаю Вашу імператорську величність і вас, шляхетні князі, і всіх високоповажна осіб: доведіть мені із пророцтв і апостольських послань мої помилки. І коли я буду переконаний у цьому, то відречусь від усіх моїх творів і першим кину їх у вогонь.

Сподіваюсь, що з моїх слів ви зрозумієте, що я ретельно зважив і розглянув небезпеку, на котру наражаю себе; але це не лякає мене. Навпаки, радий бачити, що Євангеліє в наші дні, як і в попередні часи, є причиною неспокою і розбіжності поглядів. Бо такий характер і доля Слова Божого. ‘Я не мир принести прийшов, а меча’, — сказав Ісус Христос. Бог величний і страшний у Своїх судах, тому будьте обережні, бо, керуючись бажанням покласти край розбіжностям у поглядах, ви можете стати гонителями святого Божого Слова і стягнути на себе страшну повінь нездоланних перешкод і небезпек, нещастя і вічну погибель... З цього приводу я міг би навести багато біблійних прикладів. Я міг би розповісти про фараона, вавилонських та ізраїльських царів, чиї прагнення ніколи так успішно не сприяли їх власній погибелі, як тоді, коли вони, здавалось, шляхом лише мудрих порад намагались зміцнити власне панування. Бог пересуває гори, а вони цього не помічають” (Ibid. V.7. Ch.8).

Лютер говорив по-німецьки, потім його попросили повторити свою промову по-латинськи. Хоч він і був утомлений, але все ж погодився і знову виголосив свою промову з тією ж ясністю і натхненням. Це була справа божественного Провидіння. Розум багатьох князів був настільки засліплений оманою і забобонами, що вони при першому виступі Лютера не сприйняли його доказів, але коли він повторив їх, тоді вони цілком зрозуміли все сказане.

Ті, хто вперто відвертав очі від світла, хто вирішив опиратися істині, розлютились, коли зрозуміли силу слів Лютера. Коли реформатор закінчив промову, імператорський чиновник сердито сказав йому: “Ти не відповів на поставлене тобі запитання... Ти повинен дати пряму відповідь: відрікаєшся чи ні?”

Реформатор відповів: “Оскільки Ваша світлість і присутні тут великі князі вимагають від мене простої і прямої відповіді, то я готовий сказати: не можу підкорити свою віру ні папі, ні соборові, бо це ясно, як день, що вони самі нерідко помиляються і протирічать один одному. Якщо я не отримаю ясних доказів зі Святого Письма, не буду переконаний в своїй неправоті, то я не відречусь, бо небезпечно для християнина виступати проти свого сумління. Ось я стою перед вами і не можу чинити інакше; і нехай допоможе мені Бог. Амінь” (Ibid. V.7. Ch.8).