Так стояв цей праведний муж на непохитній основі Божого Слова. Небесне світло осяяло його обличчя. Велич і чистота його характеру, спокій і радість серця виявились перед усіма, коли він викривав оману і свідчив про перевагу віри, що перемагає світ.
Деякий час всі присутні на сеймі втратили від здивування дар мови. Під час своєї першої відповіді Лютер говорив пригніченим тоном і поводився шанобливо, майже покірно. Папісти вважали це доказом того, що відвага реформатора похитнулась. Прохання Лютера дати йому час для обдумування вони вважали передвістям його відречення. Сам Карл V, напівпрезирливо дивлячись на виснажену постать реформатора, його скромний одяг і відмітивши його просту мову, сказав: “Цей чернець ніколи не зробить мене єретиком”. Але відважна і смілива поведінка Лютера, а також сила і ясність його доказів тепер здивували всіх. Захоплений монарх вигукнув: “Цей чернець говорить безстрашно і з непохитною відвагою!” Чимало німецьких князів з гордістю і радістю дивилися на представника свого народу.
Прихильники Рима зазнали поразки; їхня справа постала в непривабливому світлі. Вони намагались підтримувати владу не посиланнями на Святе Письмо, а погрозами — цим незмінним і улюбленим аргументом Рима. Представник сейму, звертаючись до Лютера, сказав: “Якщо ти не відречешся, то імператор і державні мужі вирішать, як вчинити з таким упертим єретиком”.
Друзі Лютера, із захопленням слухаючи його відважний захист, здригнулись від цих слів, але сам доктор спокійно відповів: “Хай Бог допоможе мені, бо я не можу відректися” (Ibid. V.I. Ch.8).
Поки князі радились, Лютерові було наказано залишити сейм. Відчувалося, що настав час випробування. Рішуча відмова Лютера підкоритися зібранню могла вплинути на всю майбутню історію Церкви. Тому реформаторові дана була ще одна можливість відректися від свого вчення. В останній раз його привели в зібрання. І знову йому було поставлене запитання, чи відречеться він нарешті. “У мене немає іншої відповіді, — промовив Лютер, — крім уже даної мною”. Стало ясно, що ні обіцянки, ні погрози не змусять його поступитися вимогам Рима.
Папські ієрархи були обурені: до їхньої влади, перед якою тремтіли земні володарі, простий чернець поставився з погордою, і вони робили все можливе, щоб він відчув їхній гнів і рішучість віддати його на тортури і смерть. Але Лютер, цілком усвідомлюючи небезпеку, яка загрожувала йому, відповідав з християнським смиренням і гідністю. В його словах не було ні гордості, ні гніву, ні свідомого перекручення фактів. Він цілком забув про себе, про знать, котра оточувала його, бо відчував, що перебуває в присутності Того, Хто незрівнянно вищий від пап, прелатів, імператорів і князів. Христос з такою силою і величчю говорив устами Лютера, що як друзі, так і вороги Реформації пройнялись благоговінням і подивом. Дух Божий був присутній на цьому зібранні, впливаючи на серця великих світу цього. Дехто з князів відважно визнав справедливість справи Лютера. Багато із них переконалися в істині, хоч для декого цей вплив виявився нетривалим. Були тут і такі, хто спочатку не пройнявся переконанням, але пізніше, самостійно досліджуючи Святе Письмо, стали безстрашними прихильниками Реформації.
Курфюрст Фрідріх Саксонський із занепокоєнням чекав появи Лютера на сеймі і з великим хвилюванням вислухав його промову. Він з гордістю і радістю відзначив відвагу реформатора, його стійкість і самовладання і рішуче взявся захищати його. Курфюрст порівнював аргументи сторін, які змагалися між собою, і зрозумів, що силою істини мудрість пап, прелатів і князів була обернена в ніщо. Папство зазнало поразки, наслідки якої довго відчуватимуть всі народи.
Коли папський легат оцінив враження, яке справив виступ Лютера на присутніх, він, як ніколи раніше, став побоюватися за міцність римської влади і вирішив за всяку ціну перемогти реформатора. Використовуючи свою красномовність і дипломатичне мистецтво, чим він особливо відзначався, папський посол доводив молодому імператорові, як небезпечно і нерозсудливо заради якогось нікчемного монаха жертвувати дружбою і підтримкою могутнього римського престолу.
Його слова не залишились поза увагою. Наступного дня після виступу Лютера Карл V виголосив перед сеймом рішення продовжувати політику своїх попередників на підтримку і захист католицької віри. Оскільки Лютер відмовився відректися від свого заблудження, то проти нього і його єресі буде вжито найрішучіших заходів. “Одинокий чернець збожеволів, повставши проти віри всього християнського світу. Щоб покінчити з таким блюзнірством, я готовий пожертвувати своєю імперією, скарбницею і друзями, моїм тілом, кров'ю, душею і навіть власним життям. Я готовий відпустити доктора Лютера, але надалі забороняю йому підбурювати народ; інакше я буду боротися з ним та його прибічниками як з непокірними єретиками. Я буду, відлучаючи їх від церкви, піддавати анафемі і винищувати іншими засобами. Я закликаю всіх великих князів поводитись як вірним християнам” (Ibid. V. 7. Ch.9). Водночас імператор підкреслив, що видана Лютеру охоронна грамота залишається недоторканою і що, перш ніж проти реформатора буде вжито будь-яких заходів, він повинен в повній безпеці повернутися до свого дому.
Члени сейму висловили дві протилежні думки. Посланці та представники папства вимагали позбавити Лютера охоронної грамоти. “Рейн, — говорили вони, — повинен прийняти його попіл, як і попіл Яна Гуса сто років тому” (Ibid. V. 7. Ch.9). Але німецькі князі, хоч і самі були прихильниками папства і явними ворогами Лютера, протестували проти такого віроломства, котре зганьбило б честь нації. Вони згадали заворушення, які мали місце після смерті Гуса, і заявили, що не насміляться знову накликати на Німеччину і на голову свого молодого імператора подібне страхітливе лихо. Сам Карл V на цю ганебну пропозицію відповів: “Коли честь і віра будуть вигнані із цього світу, вони знайдуть собі притулок у серцях князів” (Ibid. V.7. Ch.9). Але люті вороги Лютера наполягали на тому, щоб імператор вчинив з реформатором те саме, що Сигізмунд учинив з Гусом, тобто залишив його на милість церкви. Згадавши, як на вселенському соборі Гус, показуючи на свої кайдани, нагадав монахові про його віроломство, Карл V заявив: “Я не хочу червоніти так, як Сигізмунд” (Lenfant. History of the Council of Constance. V.1. P.422),
Проте Карл V свідомо відкинув викладену Лютером істину. “Я твердо постановив іти за прикладом своїх, предків”, — писав монарх (D'Aubigne. V.7. Ch.9). Імператор вирішив не відступати від старих переказів навіть заради істини і праведності. Він буде підтримувати папство з його жорстокістю та зіпсутістю лише тому, що це робили його батьки. Отже, він вирішив наслідувати приклад своїх батьків і відмовився прийняти більше світло та виконати обов'язки, якими вони занедбали.
І сьогодні є багато таких, котрі міцно тримаються звичаїв і переказів своїх батьків. Коли Господь посилає їм нове світло, вони відмовляються приймати його через те, що воно не було дано їхнім батькам. Ми живемо в інших умовах, ніж наші батьки, отже, наші обов'язки і відповідальність зовсім інші. Бог не схвалить наших учинків, якщо ми замість того, щоб самостійно досліджувати Слово істини, будемо оглядатися на приклад батьків у визначенні власних обов'язків. Наша відповідальність більша за відповідальність, котру мали наші батьки. Ми відповідальні не лише за світло, яке отримали вони і передали нам, а й за нове світло, що випромінюється тепер зі сторінок Слова Божого.
Христос говорив про невіруючих юдеїв: “Холи б Я не прийшов і не говорив їм, вони не мали б гріха, а тепер не мають виправдання за свій гріх” (Івана 15:22). Та сама божественна сила свідчила через Лютера і зверталася до імператора і князів Німеччини. І коли світло істини Божого Слова осяяло зібрання, Дух Божий в останній раз звернувся до багатьох присутніх тут. Подібно до того, як Пилат багато століть тому допустив, щоб гордість і жадоба популярності закрили його серце для Відкупителя світу; як Фелікс із тремтінням повелів вісникові істини: “Тепер іди собі, відповідного ж часу покличу тебе!” (Дії 24:25); як заявив гордий Агріппа: “Ти мало що не намовляєш мене, щоб я став християнином...” (Дії 26:28), але не прийняв послане йому небесами світло, — так Карл V, поступаючись світській гордості та політиці, вирішив відкинути світло правди.