Бог усунув Свого слугу з арени суспільного життя не тільки для того, щоб зберегти його від люті ворогів, але щоб дати змогу в спокійній обстановці виконувати іншу важливу працю. Мала бути виконана ще цінніша робота і досягнуті ще важливіші результати. В самотності своєї гірської схованки Лютер був позбавлений людської підтримки і відгороджений від світської похвали. Таким чином він був урятований від гордості та самовпевненості, якими так часто супроводжується успіх. Через страждання і приниження Лютер знову приготувався до того, щоб упевнено іти по запаморочливих вершинах, на котрі був так несподівано піднесений.
Коли люди втішаються свободою, яку їм приносить істина, вони схильні прославляти тих, кого Бог використав для того, щоб розірвати пуга омани і забобонів. Сатана намагається відвернути думки і почуття людини від Бога і зосередити їх на людях, котрих використовує Бог; диявол спонукає людину прославляти знаряддя і опускати з поля зору божественну руку, яка керує всіма історичними подіями. Дуже часто духовні вожді, звеличені таким чином, забувають про свою залежність від Бога і більше покладаються на себе. Внаслідок цього вони намагаються впливати на сумління і свідомість людей, котрі схильні шукати керівництва в них, а не в Слові Божому. Справа реформи часто затримується, коли її прихильники плекають у собі такого духа. Бог захистив Реформацію від такої небезпеки. Він бажав, щоб на цій праці лежала не людська печать, а Божа. Очі людей були звернуті на Лютера як на тлумача правди, але він був усунутий, щоб погляди всіх звернулися до вічного Творця правди.
Розділ 9. Світло істини засяяло в Швейцарії
У виборі мужів для здійснення реформи церкви Бог користується тим же планом, що й при заснуванні Своєї Церкви. Небесний Учитель обминув великих світу цього, знатних та багатих вождів народу, які звикли до похвали і лестощів. Вони настільки пишались своїм становищем і були певні у своїх перевагах, що ніколи не змогли б зрозуміти потреб і сподівань простого народу і співпрацювати зі смиренним Мужем з Назарета. І тому слова “Ідіть за Мною, — Я зроблю вас ловцями людей!” (Матвія 4:19) були звернені до неосвічених галілейських рибалок, що звикли до тяжкої праці. Вони були покірними і здібними до навчання мужами. Чим менше вони піддавалися впливу лжевчень свого часу, тим успішніше Христос міг приготувати їх для Свого служіння. Так було і в дні великої Реформації. Провідні реформатори були людьми простого походження, смиренними і вільними від гордощів, пов'язаних з високим становищем, а також впливу фанатизму і омани духовенства. Бог завжди використовує скромні знаряддя для досягнення великих результатів. Тоді слава не буде приписуватись людям, а Тому, Хто діє через них за доброю волею Своєю.
Через кілька тижнів після того, як у домі саксонського гірника народився Мартін Лютер, у маленькій хатині пастуха, котра знаходилася високо в Альпах, народився Ульріх Цвінглі. Середовище, в якому пройшло дитинство хлопчи-ка, і виховання, яке він отримав, якнайкраще сприяли його приготуванню до майбутньої діяльності. Вирісши серед величних і прекрасних картин природи, він ще з дитинства пройнявся величчю, силою і могутністю Бога. Історії про героїчні вчинки, здійснені в його рідних горах, розбудили його благородні, юні поривання. Благочестива бабуся розповідала йому біблійні історії, котрі вона старанно відібрала із церковних переказів і легенд. З великою цікавістю хлопець слухав розповіді про великі діла патріархів і пророків, про пастухів, що доглядали свої отари на пагорбах Палестини, де з ними розмовляли ангели, про Віфлеємське Немовля і про Мужа Голгофи.
Так само, як і Йоган Лютер, батько Ульріха Цвінглі дуже хотів, щоб його син здобув освіту, тому хлопець рано залишив свою рідну оселю. Його розум швидко розвивався, і незабаром постало питання, де знайти відповідних вчителів. У тринадцятирічному віці Ульріха відправили в Берн, де тоді була найкраща в Швейцарії школа. Там, однак, його підстерігала небезпека, яка загрожувала знищити всі перспективи його життя. Ченці докладали багато зусиль до того, щоб заманити хлопця в монастир. Між домініканськими і францисканськими ченцями точилася боротьба за вплив на народ. З цією метою вони прикрашали свої церкви, запроваджували пишні церемонії, виставляли святі мощі, чудодійні образи та знамениті реліквії.
Домініканці Берна розуміли: якщо їм удасться залучити на свій бік молодого і здібного студента, то разом з ним вони здобудуть славу й гроші. Його молодість, видатні здібності оратора і письменника, музична і поетична обдарованість могли б успішніше залучати людей до участі в їхніх богослужіннях та збільшити прибутки їх чину, ніж уся показна пишнота. Обманом і лестощами ченці намагалися намовити Цвінглі до вступу в монастир. Лютер ще студентом поховав себе в монастирській келії і назавжди був би втрачений для людства, якби Провидіння Боже не звільнило його. Цвінглі був урятований від подібної небезпеки. Провидіння попіклувалося про те, щоб його батькові повідомили про плани ченців. Батько не бажав, щоб його син жив ледачим і беззмістовним життям. Він бачив навислу небезпеку над майбутнім сина і звелів йому негайно повернутися додому.
Його наказ був виконаний, але юнака не могло задовольнити довгочасне перебування в рідній оселі, невдовзі він поновив своє навчання в Базелі. Саме там Ульріх уперше почув про благодать Божу, яка дається людині безкоштовно. Віттєнбах, учитель стародавніх мов, вивчаючи грецьку і староєврейську мови, познайомився зі Святим Письмом. І промені божественного світла осяяли його. Він говорив, що існує стародавня істина, набагато давніша і цінніша від усіх теорій теологів і філософів. Ця стародавня істина полягає в тому, що тільки смерть Христа може відкупити грішника. Ці слова були для Цвінглі першим променем світла, який передував приходу світанку.
Незабаром Цвінглі залишив Базель, щоб розпочати самостійний життєвий шлях. Першим місцем його духовної праці стала церква в Альпах, недалеко від його рідних долин. Після того, як Ульріх Цвінглі став священиком, “він цілковито посвятив себе дослідженню божественної істини, бо прекрасно розумів, — як зауважив один з реформаторів, його сучасників, — як багато повинен знати той, кому довірено пасти отару Христову” (Wylie. V.8. Ch.5). Чим більше він досліджував Святе Письмо, тим ясніше бачив розбіжність між біблійними істинами і єрессю Рима. Він підкорив себе Біблії як Слову Божому, єдино вірному і надійному керівництву. Він зрозумів, що Біблія сама тлумачить себе. Цвінглі не насмілювався тлумачити Святе Письмо, щоб захистити існуючу теорію або доктрину, а вважав своїм обов'язком пізнавати його прямий і очевидний зміст. Він не шукав допомоги в розумінні Біблії, крім допомоги Святого Духа, Який, як він говорив, дасть це розуміння всім тим, хто шукає Його щиро і з молитвою.
“Святе Письмо, — писав Цвінглі, — дане Богом, а не людиною, і Бог, Який дає знання всім, допоможе тобі зрозуміти слова, котрі походять від Нього. Слово Боже... не може помилятися. Воно світле, воно навчає, воно само себе відкриває і освічує душу всією повнотою спасіння і благодаті, потішає її в Базі, упокорює її так, що вона відрікається від себе і віддає себе Богові”. Справедливість цих слів була підтверджена життям самого Цвінглі. Згадуючи свої переживання, він писав: “Коли... я повністю присвятив себе вивченню Святого Письма, філософія і схоластична теологія збунтувалися. Тоді я сказав собі: ‘Ти повинен відкинути всю цю неправду і вчитися того, чого навчає Бог у Своєму простому і ясному Слові’. Я благав Бога, щоб Він просвітив мене, і тоді мені стало легше розуміти Святе Писання” (Ibid. V.8. Ch.6). Вчення, яке проповідував Цвінглі, не було запозичене в Лютера. Це було вчення Христа. “Якщо Лютер проповідує Христа, — говорив швейцарський реформатор, — то він робить те саме, що і я. Тих, кого він привів до Христа, набагато більше, ніж приведених мною. Але це не так важливо. Я не буду проповідувати жодного іншого імені, крім Імені Христа, тому що я Його воїн, а Він — мій єдиний Вождь. Я не написав Лютеру і рядка, а він не писав мені. Чому? Для того, щоб люди переконалися, що Дух Божий не протирічить Собі, бо Лютер і я, не маючи спілкування між собою, в один голос проповідуємо вчення Христа” (D'Aubigne. V.8. Ch.9).