У 1516 p. Цвінглі був запрошений як проповідник в Ейнзідельнський монастир. Там він побачив усю зіпсутість Рима, і звідси його вплив як реформатора поширився далеко за межі рідних Альп. Однією з найголовніших святинь в Ейнзідельнському монастирі, який приваблював натовпи богомольців, був образ Діви Марії, який, як говорили, мав чудодійну силу. Над вхідними воротами був напис: “Тут можна отримати повне прощення гріхів” (Ibid. V.8. Ch.5). У будь-яку пору року сюди приходили паломники, щоб поклонитися Діві Марії, а на щорічні урочистості освячення ікони стікалися натовпи народу з усіх кінців Швейцарії і навіть із Франції та Німеччини. Цвінглі, тяжко засмучений усім побаченим, скористався наданою йому можливістю, щоб проголосити цим рабам забобонів свободу, яку несе Євангеліє.
“Не думайте, — проповідував він, — що Бог перебуває в цьому храмі більше, ніж в якому-небудь іншому місці. Де б ви не жили, Бог поряд з вами і там чує вас... Чи можуть марні вчинки: виснажливі подорожі, жертвоприношення, ікони, заступництво Діви Марії і всіх святих забезпечити вам Божу милість? ...Яка користь від багатослів'я ваших молитов? Що дасть розкішна ряса, охайно підстрижена голова, довгий одяг і гаптовані золотом пантофлі? Бог дивиться на серце, а ваші серця далекі від Нього. Христос, Котрий був розп'ятий на хресті, — говорив він, — це спокутна Жертва за гріхи всіх спасенних усіх часів” (Ibid. V.8. Ch.5).
Багатьом слухачам ці слова не сподобалися. Вони були гірко розчаровані, коли їм було сказано, що їхня виснажлива подорож даремна. Вони не розуміли істини про прощення, яке безкоштовно дається їм через Христа, їх цілком влаштовував попередній шлях до небесного Царства, який проклав для них Рим. Вони хотіли уникнути труднощів у пошуках кращого шляху. Набагато легше довіряти своє спасіння священикам і папі, ніж самим прагнути чистоти серця.
Але інші з радістю прийняли звістку про спасіння через Христа. Постанови Рима не давали їхнім душам бажаного спокою, і тепер вони з вірою прийняли кров Спасителя як покуту за свої гріхи. Вони повернулися додому, щоб й іншим розповісти про отримане ними дорогоцінне світло. Таким шляхом від села до села, від міста до міста поширювалася правда, і число паломників до чудодійної ікони Діви Марії значно зменшилось. Зменшились і пожертвування, зрозуміло, зменшилась і плата Цвінглі, яка залежала від прибутку монастиря. Але це тільки радувало його, оскільки він бачив, що сила фанатизму й забобонності підірвана.
Церковна влада добре розуміла, яку роботу звершує Цвінглі, але до певного часу вирішила не втручатися. Сподіваючись привернути його на свій бік, вона намагалася завоювати його прихильність лестощами. А тим часом істина завойовувала людські серця. Праця Цвінглі в Ейнзідельні приготувала його до ширшого поля діяльності, на яке він незабаром повинен був ступити. Після трирічного перебування в цьому монастирі йому запропонували місце проповідника в соборі Цюріха. На той час це було одне з найважливіших міст Швейцарської Конфедерації, і виявлений тут вплив міг поширитись по всій країні. Однак духовні особи, котрі запросили Цвінглі в Цюріх, заборонили йому запроваджувати будь-які нововведення, чітко визначивши його обов'язки.
“Ти повинен докласти всіх зусиль, — сказали йому, — щоб зібрати всі доходи єпархії, не упускаючи втрати навіть найменшої часточки. Нагадуй віруючим з-за кафедри і при сповіді, щоб вони справно давали десятину і дари, засвідчуючи цим свою вірність церкві Ти також повинен піклуватися про збільшення прибутків від хворих, від мес і від усіх інших церковних обрядів... А щодо здійснення причастя, проповіді та піклування про паству, — додавали його наставники, — то це також входить до обов'язків священика. Але в цьому і особливо в проповіді ти можеш користуватися своїм помічником. Причастя ти повинен давати тільки знатним особам і тільки тоді, коли тебе покличуть; ти не повинен наділяти причастям усіх без винятку” (Ibid. V.8. Ch.6).
Цвінглі мовчки вислухав ці настанови і подякував за надану йому честь посісти це високе становище, а потім почав пояснювати, яким шляхом він мав намір іти. “Життя Христа, — сказав він, — надто довго було приховане від народу. Я буду проповідувати Євангеліє від Матвія... черпаючи натхнення лише з одного джерела — Святого Письма, я буду пояснювати його глибини, порівнюючи один уривок з іншим, і шляхом послідовної та щирої молитви буду досягати розуміння Слова. Тільки для слави Божої, Його Єдинородного Сина, для спасіння душ і утвердження їх у правдивій вірі я посвячую моє служіння” (Ibid. V.8. Ch.6). Хоч декотрі священики і не схвалювали плану Цвінглі, намагались відмовити його, Цвінглі залишався непохитним. Він оголосив, що не збирається запроваджувати ніяких нововведень, лише використати випробуваний метод, котрим церква користувалася в добрі старі часи.
Інтерес до істин, яких навчав реформатор, був уже пробуджений, і чимало людей приходило слухати його проповідей. Багато з тих, хто давно перестав відвідувати богослужіння, тепер знову почали приходити на них. Цвінглі розпочав своє служіння з проповіді Євангелія, читав і пояснював своїм слухачам розповіді про життя, вчення і смерть Христа. У Цюріху, як і в Ейнзідельні, він представляв Слово Боже як єдиний незаперечний авторитет, а смерть Христа — як єдину спокутну жертву. “Тільки до Христа я бажаю привести вас, — говорив він, — до Христа — правдивого Джерела спасіння” (Ibid. V.8. Ch.6). Навколо проповідника гуртувалися люди всіх верств — від державних діячів і вчених до ремісників і селян. З великою зацікавленістю вони слухали його. Він не тільки проповідував про спасіння, яке дається даром, а й безстрашно викривав зіпсуття та беззаконня свого часу. Багато людей, повертаючись із собору, славили Бога. “Цей муж, — говорили вони, — є проповідником істини. Він буде нашим Мойсеєм, щоб вивести нас з єгипетської темряви” (Ibid.V.8. Ch.6).
Його праця, прийнята спочатку з таким ентузіазмом, незабаром зустріла опозицію. Ченці вирішили покласти край реформаторській діяльності Цвінглі і засудили його вчення. Багато хто насміхався і глузував з нього, інші погрожували та ображали. Але Цвінглі все зносив терпляче і говорив: “Якщо ми бажаємо навернути грішника до Христа, то повинні закрити очі на багато речей” (Ibid. V. 8. Ch. 6).
Приблизно в цей час прибув новий помічник у справі дальшого розвитку Реформації. Один з прихильників Реформації, родом з Базеля, вважав, що продаж духовної літератури може послужити важливим засобом для поширення істини і послав у Цюріх лютеранина Лукіана з творами Лютера. “Переконайся, — писав він до Цвінглі, — чи володіє цей муж достатньою розсудливістю та хистом; якщо так, нехай він іде від міста до міста, від села до села, від дому до дому і нехай розповсюджує серед швейцарців книги Лютера, а передусім написане ним для мирян пояснення молитви Господньої. Чим більше будуть знати про ці книги, тим більше купуватимуть їх” (Ibid. V.8. Ch.6.). Таким чином світло Реформації поширилось у Швейцарії.
У той час, коли Бог готується розбити кайдани неосвіченості й забобонів, сатана поширює їх з подвійною енергією, щоб огорнути людей мороком і сильніше закути їх у кайдани гріха. Коли в різних країнах з'явилися слуги Божі, які вказували народові на прощення і виправдання через кров Христа, Рим з новим завзяттям почав розширювати свій ринок, пропонуючи людям у всіх християнських країнах прощення гріхів за гроші.
Кожний гріх мав свою ціну, і людям була дана свобода чинити злочини за умови, що церковна скарбниця завжди буде повною. Таким чином повстали і розвивалися два напрями: один пропонував прощення гріхів за гроші, другий — через віру в Христа. Рим дозволяв гріх і зробив його джерелом наживи, а реформатори осуджували гріх і вказували на Христа як на єдиного Примирителя з Богом і Визволителя від гріха.