Усі пророцтва, дані Христом щодо зруйнування Єрусалима, повністю виконались. Юдеї на власному досвіді переконалися в правдивості Його застережливих слів: “Якою мірою міряєте, такою відміряють і вам” (Матвія 7:2).
З'являлися ознаки і чудеса, провіщаючи лихо і приреченість, серед ночі над храмом та вівтарем сяяло надприродне світло. При заході сонця на хмарах було видно бойові колісниці та озброєних воїнів, які готувалися до бою. Священики, котрі здійснювали нічну службу в храмі, були налякані таємничими звуками; земля хиталася і хор голосів благав: “‘Залишимо це місце...’ Величезні східні ворота, настільки важкі, що їх ледве зачиняли двадцять чоловік і які прикріплювалися величезними залізними брусками до бруківки, відчинилися опівночі самі” (Milman. The History of the Jews. Ch.13).
Протягом семи років один чоловік ходив вулицями Єрусалима і гучним голосом звіщав про біди, що очікували це місто. Вдень і вночі безперервно він наспівував скорботний гімн: “Голос зі сходу! Голос зі заходу! Голос від чотирьох вітрів! Голос проти Єрусалима і храму! Голос проти нареченої та жениха! Голос проти цілого народу!” (Там же). Цього дивака посадили у в'язницю і бичували, але жодного нарікання не зірвалося з його вуст. На всі зневаги і знущання він відповідав: “Горе, горе Єрусалиму! Горе, горе мешканцям його!” І голос застереження замовк лише тоді, коли він загинув при облозі міста, про яку пророкував.
Жодний християнин не загинув під час зруйнування Єрусалима. Христос залишив Своїм учням попередження, і ті, що повірили Його словам, чекали появи обіцяної ознаки. “А коли ви побачите Єрусалим, оточений військами, — сказав Ісус, — то знайте, що спустошення його наблизилось. Тоді ті, що в Юдеї, нехай біжать у гори, і хто в місті, нехай виходить з нього” (Луки 21:20—21). Коли під командуванням Цестія римляни оточили місто, несподівано облога була знята, хоч усе, здавалося, сприяло успішному початку битви. Мешканці обложеного міста у відчаї вже готові були здатися, як зненацька римський генерал наказав військам відійти від столиці юдеїв, хоч для цього не було жодних очевидних причин. Але милостиве Провидіння Боже управляло всіма подіями для добра Його народу. Християнам був даний знак, і тепер усі мали змогу послухатись слів Спасителя! Події розгорталися так, що ані юдеї, ані римляни не могли перешкодити втечі християн. Після відступу Цестія юдеї, залишивши Єрусалим, кинулися переслідувати ворога, і в той час, коли обидві армії вступили в бій, християни мали змогу покинути місто. У цей час околиці міста були також звільнені від ворогів, які могли б перехопити втікачів.
На час облоги юдеї зібралися до Єрусалима для відзначення свята кучок, і тому християни змогли вільно вийти з міста. Не гаючи часу, вони втекли до міста Пелли, розташованого в землі Переї, за Йорданом.
Юдейські війська, переслідуючи армію Цестія, з такою шаленою люттю накинулися на тили ворога, що їм загрожувало цілковите знищення. З великими труднощами римлянам вдалося виправити ситуацію. Майже без втрат юдеї з перемогою і багатими трофеями повернулися до Єрусалима. Однак ця очевидна перемога принесла їм лише шкоду. Ними оволодів той дух впертого опору римлянам, який незабаром приніс невимовні страждання приреченому місту.
Які страшні нещастя спіткали Єрусалим, коли римський імператор Тит поновив облогу столиці! Це був час Пасхи, за мурами міста знаходилися мільйони юдеїв. Продовольчих запасів міста при розумному розподілі вистачило б на роки, але вони були заздалегідь знищені воюючими між собою партіями, і тепер люди переживали увесь жах голоду. Міру пшениці продавали за талант. Муки голоду були настільки страшними, що люди їли шкіряні пояси, взуття і покриття щитів. Багато людей під покровом ночі потай прокрадалися до міських воріт, щоб назбирати якихось диких рослин, однак більшість з них були схоплені і вбиті по-звірячому, а у тих, кому вдавалося повернутися назад, часто забирали те, що вони здобули з ризиком для життя. Можновладці вдавалися до нелюдських тортур, щоб відібрати у голодних останні мізерні запаси. Нерідко цю жорстокість виявляли люди, котрі не були голодними, а лише хотіли зробити для себе запас на майбутнє.
Тисячі людей загинули від голоду й епідемій. Здавалося, що зникли природні почуття прихильності й любові. Чоловіки обкрадали своїх жінок, а жінки — чоловіків. Діти виривали останній шматок хліба з рота старих батьків. Питання пророка: “Чи забуде жінка своє немовля?” — знайшло відповідь в мурах приреченого міста. “Руки жінок милосердних варили своїх діточок, які стали поживою їм під час руйнування дочки мого люду” (Ісаї 49:15; Плач Єремії 4:10). Виконалося застерігаюче пророцтво, дане 14 століть тому: “Найлагідніша між тобою й найбільше випещена, що через пещення та ніжність не пробувала ставити на землю стопи своєї ноги, — лихим оком дивиться на мужа свого, і на сина свого, і на дочку свою ... і на дітей своїх, що породить, — бо поїсть їх таємно, через недостаток усього в облозі та в утиску, яким буде гнобити тебе твій ворог у брамах твоїх” (Повторення Закону 28:56—57).
Римські воєначальники намагалися примусити юдеїв здатися. Захоплених полонених вони бичували, катували, а потім розпинали перед міськими мурами. Щоденно таким чином страчували сотні полонених, і ця страшна робота тривала, доки долина Йосафата і Голгофа не вкрилися такою кількістю хрестів, що ледве можна було пройти між ними. Так виконалося жахливе прокляття, яке юдеї стягнули на себе перед судилищем Пилата: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Матвія 27:25).
Тит охоче поклав би край цьому страхітливому видовищу і таким чином врятував би Єрусалим від повного знищення. Він вжахнувся, коли побачив гори мертвих тіл у долинах. Як зачарований, дивився він з вершини Оливної гори на чудовий храм і наказав своїм воїнам не чіпати жодного каменя. Перш ніж почати наступ на цю твердиню, він звернувся до юдейських керівників з полум'яним закликом, щоб вони не змушували його опоганити святиню кров'ю. Якщо вони вийдуть і воюватимуть з ним в іншому місці, жодний римлянин не порушить святості храму. Сам Йосиф Флавій найбільш зворушливими, красномовними словами благав їх здатися, щоб врятувати самих себе, своє місто і місце поклоніння. Але на його заклик юдеї відповіли злобним прокляттям. Стріли градом полетіли у нього — останнього їхнього заступника серед людей. Юдеї відкинули благання Сина Божого, і тепер усі застереження і прохання лише зміцнили їхню рішучість чинити опір до кінця. Даремними були спроби Тита врятувати храм. Той, Хто був вищим за римського полководця, передрік, що там не залишиться каменя на камені.
Запекла впертість юдейських вождів та огидні злочини, які здійснювалися в обложеному місті, викликали жах і обурення у римлян і, врешті-решт, Тит вирішив штурмом узяти храм, але при цьому зробити все можливе, щоб зберегти його від зруйнування. Однак на його накази вже ніхто не звертав уваги. Вночі, коли він відпочивав у своєму наметі, юдеї, вийшовши з храму, напали на воїнів. Під час сутички один з римських воїнів кинув палаючого смолоскипа через отвір галереї, і в мить ока оббиті кедровим деревом приміщення, що оточували святе місце, спалахнули вогнем. Тит, в оточенні генералів і легіонерів, кинувся туди і наказав воїнам гасити пожежу. Але на його слова ніхто не звернув уваги. Римські воїни люто жбурляли палаючі головешки до приміщень, що прилягали до храму, а потім мечами вбивали тих, що переховувалися там. Кров текла по сходах храму, як вода. Тисячі й тисячі юдеїв загинули там. Шум бою заглушали вигуки: “Ісхабад!” (Відійшла слава!).