Серед послідовників Христа завжди існували два класи людей. В той час, як одні віруючі ретельно досліджують життя Спасителя та щиро прагнуть виправити свої недоліки і стати подібними до Великого Взірця, інші — уникають ясних практичних істин, бо вони викривають їхні гріхи. Навіть за найкращих часів церква не складалася лише з вірних, чистих і щирих людей. Спаситель навчав: людей, котрі свідомо віддаються гріху, не слід приймати до церкви. Однак Ісус з'єднав Себе з людьми, котрі мали недосконалий характер. Одержуючи переваги Його вчення і прикладу, вони мали змогу зрозуміти свої помилки й виправити їх. Серед дванадцятьох апостолів виявився зрадник. Юда був прийнятий, незважаючи на вади свого характеру. Він перебував у товаристві учнів, щоб з особистого прикладу Христа і Його вчення осягнути основи християнського характеру і таким чином побачити свої помилки, покаятися і за допомогою божественної милості очистити свою душу “послухом Правди”. Однак Юда не ходив у світлі, хоч воно милостиво оточувало його. Потураючи гріху, він стягнув на себе спокуси сатани. Лихі риси його вдачі взяли гору. Він дозволив, щоб його душа перебувала в полоні сил темряви, він гнівався, коли його наставляли і врешті-решт здійснив страшний злочин, зрадивши свого Господа. Так чинять усі ті, котрі плекають гріх під маскою побожності, котрі ненавидять тих, хто, викриваючи гріх, порушує їхній спокій. І коли лише випаде зручна нагода, такі люди, подібно до Юди, зрадять тих, хто для їхнього ж блага докоряє їм.
Апостоли також стикалися в Церкві з тими, котрі піц маскою доброчесності плекали в своєму серці беззаконня. Ананія та Сапфіра вчинили обман, вдаючи, ніби жертвують для Бога всім, в той час, як у своїй жадібності залишили для себе значну частину маєтку. Дух правди відкрив апостолам справжній характер цих людей; і суд Божий очистив Церкву від цієї брудної плями. Цей надзвичайний прояв, що свідчив про присутність Духа Христового в Церкві, викликав жах у лицемірів та беззаконників. Вони не могли більше залишатися серед тих, хто своєю поведінкою і характером завжди представляв Христа; і коли послідовників Ісуса спіткали випробування й утиски, Його учнями залишилися тільки ті, котрі нічого не шкодували задля Істини. Таким чином протягом усього часу переслідувань церква зберігала відносну чистоту. Але коли гоніння припинилися, до Церкви увійшли не тільки повністю віддані та посвячені люди, і сатана через них отримав змогу розгорнути свою згубну діяльність в Церкві.
Але оскільки між Князем світла і князем темряви не може бути нічого спільного, то не може бути єдності й між їхніми послідовниками. Коли християни погодились об'єднатися з тими, хто лише частково навернувся з язичництва, вони таким чином ступили на шлях, який все далі й далі відводив їх від Істини. Сатана радів, бо йому вдалося звести таку велику кількість послідовників Христа. Поступово він ще більше підкорив їх своїй владі та спонукав переслідувати тих, хто залишився вірним Богові. Ніхто так добре не знав, як слід боротися проти правдивої християнської віри, як ті, котрі колись були її захисниками; і ці так звані християни, об'єднавшись з наполовину наверненими язичниками, повели війну проти самих основ учення Христа,
Треба було мати сильну віру, щоб рішуче чинити опір обману й заблудженню, що проникли до церкви під прикриттям священицького одягу. Біблія втратила своє значення як мірило віри. Принцип релігійної свободи оголосили єрессю, а її прихильників ненавиділи і гнали.
Після тривалої запеклої боротьби невелика кількість вірних вирішила розірвати будь-який зв'язок з церквою-відступницею, якщо вона не відмовиться очистити себе від заблуджень й ідолопоклонства. Вони розуміли, що відокремлення неминуче, якщо вони бажають залишатися вірними й слухняними Слову Божому. Ці люди не могли більше миритися з тим, щоб згубний вплив загрожував їхнім душам та послужив поганим прикладом, який ставить під загрозу віру їхніх дітей і внуків. Для збереження миру і єдності вони були готові йти на поступки, якщо вони не суперечили вірності Богові, однак усвідомлювали, що цей мир буде придбаний надто дорогою ціною, якщо задля нього треба пожертвувати принципами правди. Якщо єдність неможливо було зберегти іншим шляхом, як тільки принесенням в жертву Істини і Праведності, тоді вже краще вибрати розділення і навіть війну.
Як було би добре для Церкви і для світу, коли б у серцях народу Божого відродилися принципи, якими керувалися ці мужні люди. Викликає тривогу байдуже ставлення до принципів, які є стовпами християнської віри. Все більше поширюється думка, що ці засади не є вже такими важливими. Цей занепад підтримує руки слуг сатани. Фальшиві науки і фатальні заблудження, проти яких вірні діти Божі боролися іноді ціною власного життя, тепер з прихильністю приймаються тими, котрі вважають себе послідовниками Христа. Перші християни воістину були особливим народом, їхня бездоганна поведінка та непохитна віра були постійним докором, який не давав спокою беззаконникам. Хоч перших християн було небагато, бідні, без високого становища й титулів, вони, однак, викликали страх у нечестивих там, де тільки виявлявся спосіб їхнього життя і характер вчення. За це їх так люто ненавиділи безбожники, подібно до того, як нечестивий Каїн зненавидів Авеля. Саме через те, за що Каїн убив Авеля, люди, які шукають звільнення від стримуючого впливу Духа Божого, видавали на смерть народ Божий. З цієї ж причини юдеї відкинули і розп'яли Спасителя, — бо чистота і святість Його характеру були постійним докором їхньому егоїзмові й зіпсованості. Від днів Христа і до нашого часу вірні учні Ісуса продовжують викликати ненависть і опір тих, хто полюбляє гріх і йде його шляхами.
Як же в такому разі Євангеліє може бути назване Вісткою миру? Коли Ісая пророкував про народження Месії, то назвав Його “Князем миру”. Коли ангели сповістили пастухам про народження Христа, вони співали над Віфлеємськими пагорбами: “Слава у вишніх Богові і на землі мир, в людях благовоління!” (Луки 2:14). На перший погляд здається, що між цими пророчими виразами та словами Христа: “Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов принести, а меч” (Матвія 10:34), — існує суперечність. Однак правильно їх розуміючи, ми зауважимо, що між цими двома виразами панує абсолютна гармонія. Євангеліє — це Вістка миру. Якби принципи християнства були прийняті людьми і виконувались, то мир, єдність і щастя поширювалися б по всій землі. Релігія Христа покликана об'єднати всіх тих, хто приймає її вчення, в єдину братерську сім'ю. У цьому й полягала місія Ісуса - примирити людей з Богом та один з одним. Але загалом світ залишається в полоні сатани, найлютішого ворога Христа. Євангеліє відкриває світським людям такі принципи життя, які повністю суперечать їхнім звичкам і бажанням, і вони повстають проти них. Вони ненавидять чистоту, яка викриває й осуджує їхні гріхи, переслідують і вбивають тих, хто вказує їм на святі, справедливі вимоги. Євангеліє назване мечем саме через те, що його величні істини викликають ненависть і ворожнечу.
Часто для слабких у вірі таємниче Провидіння, яке допускає праведним терпіти гоніння і переслідування від рук нечестивих, є причиною великого збентеження і нерозуміння. Деякі майже втрачають віру в Бога через те, що Він дозволяє, щоб найгірші люди жили добре, а праведні і благородні зазнавали від них утисків і страждань. “Хіба можливо, — запитують вони, — щоб Той, Хто с справедливий, милосердний, а також всемогутній, міг зносити таку несправедливість і пригноблення?” Це питання недоречне. Бог дав нам достатньо доказів Своєї любові. Ми не повинні сумніватися в Його доброті лише через те, що не здатні зрозуміти планів Його Провидіння. Хіба Спаситель не сказав Своїм учням, передбачаючи сумніви, які будуть мучити їх під час гонінь і випробувань: “Пам'ятайте слово, яке Я говорив вам: ‘Раб не більший від господаря свого. Якщо Мене переслідували, то будуть переслідувати і вас…’” (Івана 15:20). Ісус витерпів задля нас більше, ніж будь-хто з Його послідовників змушений буде витерпіти від жорстокості безбожних людей. Ті, хто покликані зносити тортури і навіть зазнають мученицької смерті, лише йдуть слідами Сина Божого.