“Господь не бариться з виконанням обітниці...” (2 Петра 3:9). Він ніколи не забуває і не залишає Своїх дітей; але Він дозволяє безбожникам виявити їхній справжній характер, щоб ніхто з тих, хто бажає виконувати Його волю, не був обманутий щодо їхніх намірів.
Праведні переходять через горнило випробувань, щоб очиститись та щоб їхній приклад міг переконати й інших у реальності віри і благочестя, а також для того, щоб їхнє праведне життя засудило безбожних і невіруючих.
Бог дозволяє, щоб нечестивим добре велося і щоб їхня ненависть до Нього також виявилась; коли вони наповнять чашу свого беззаконня, усі зможуть побачити Його справедливість і милосердя в остаточному знищенні нечестивих. День Його помсти наближається; усі, що порушували Божий Закон та гнобили Його народ, отримають справедливу відплату за свої вчинки; кожний їхній жорстокий і несправедливий вчинок щодо дітей Божих буде покараний так, ніби вони це зробили Самому Христові.
Існує ще одне важливе, серйозне запитання, на яке слід звернути увагу сучасним християнським церквам. Апостол Павло писав: “Всі, бажаючі жити благочестиво в Ісусі Христі, будуть переслідувані” (2 Тимофію 3:12). Чому ж тоді ці переслідування припинились? Єдина причина полягає в тому, що християнська Церква настільки пристосувалася до світських норм, що не викликає більше жодної протидії. Релігія наших днів не відрізняється чистотою і святістю, притаманними християнській вірі за днів Христа і Його апостолів. Тільки через те, що в Церкву увійшов дух компромісу з гріхом, через те, що до величних істин Слова Божого ставляться байдуже, а в Церкві так мало життєвої, практичної побожності, християнство користується такою популярністю в світі. Якщо б у християнстві відродилася віра і сила ранньої Церкви, відродився б і дух гоніння, полум'я переслідувань запалало б з новою силою.
Розділ 3. Епоха духовної темряви
Апостол Павло у своєму Другому посланні до солунян передрік велике відступництво, яке завершиться встановленням папської влади. Він писав, що день Господній “не настане, аж перше прийде відступлення, і явиться беззаконник, призначений на загибель, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме” (2 Солунянам 2:3—4). І далі апостол застерігає братів: “Бо вже діється таємниця беззаконня” (в.7). Вже в той час Павло бачив, як до Церкви закрадаються заблудження, які торують дорогу встановленню папства.
“Таємниця беззаконня здійснювала спочатку свою спокусливу і богозневажну роботу тихо й непомітно, але з часом, набуваючи все більшої сили, вона вже відкрито опановувала розум людей. Майже непомітно язичницькі звичаї увійшли до християнської Церкви. Дух компромісу і поступок був затриманий на деякий час бурею переслідувань з боку язичників, що спіткали ранню християнську Церкву. Але коли переслідування припинилися і християнство знайшло доступ до царських дворів і палат, тоді на зміну чистоті Христової релігії та простоті апостолів прийшла пишність і зарозумілість язичницьких жерців і царів; замість Божих вимог були встановлені людські постанови і перекази. Формальне навернення римського імператора Костянтина Великого на початку IV ст. викликало велику радість, і світський дух під маскою праведності почав проникати до Церкви. Церква почала швидко деградувати. Язичництво, котре здавалося переможеним, насправді перемогло. Його дух заволодів Церквою, і його вчення, звичаї та забобони стали складовою частиною віри і богослужіння так званих послідовників Христа.
Ця угода між язичництвом і християнством знайшла своє втілення в ‘людині гріха’, про яку пророцтво свідчило, що вона повстане проти Бога й возвеличить себе вище за Нього. Ця велетенська система хибної релігії є найдосконалішим зразком диявольської влади, пам'ятником його прагненню посісти престол і правити землею згідно з власною волею.
Сатана одного разу вже намагався досягти компромісу з Христом. Він прийшов до Сина Божого в пустелю спокуси і, показавши Йому всі царства світу й їхню славу, запропонував віддати все це в Його руки, якщо Він тільки визнає верховну владу князя темряви. Христос докорив зарозумілому спокусникові та примусив його відійти. Однак пропонуючи те ж саме людині, сатана досягає більшого успіху. Щоб забезпечити собі світську славу й багатство, Церква змушена була шукати прихильності й підтримки великих світу цього; відкидаючи таким чином Христа, вона об'єдналася з представником сатани — єпископом римським.
Один із провідних догматів римської церкви полягає в тому, що вона вважає папу видимим головою всесвітньої Христової Церкви, наділеним найвищою владою над усіма єпископами і пасторами по цілій землі. Крім того, папі були присвоєні божественні титули: його почали називати ‘Господь Бог — Папа’” (Dominum Deum nostmm Papam) та оголосили непогрішимим. Папа вимагає, щоб усі люди шанували його. Ті самі домагання, на яких настоював сатана в пустелі спокуси, він І сьогодні висловлює через римську церкву, і багато людей готові віддати йому цю шану. Але ті, що бояться Бога і ставляться до Нього з благоговінням, зустрічають ці зухвалі претензії так, як Христос зустрів подібні зазіхання підступного ворога. “Господеві Богові твоєму поклоняйся і Йому одному служи” (Луки 4:8). У Своєму Слові Бог не зробив ані найменшого натяку на призначення будь-якої особи головою Церкви. Вчення про папську верховну владу явно суперечить вченню Святого Письма. Папа не може мати жодної влади над Церквою Христа, крім тієї, яку він незаконно привласнив собі.
Прихильники римської церкви наполегливо звинувачують протестантів у єресі та свавільному відокремленні від правдивої церкви. Однак ці звинувачення швидше стосуються їх. Саме вони відкинули прапор Христа і відступили від віри, “раз даної святим” (Юди 3).
Сатана добре знав, що завдяки Святому Письму люди зможуть розпізнати його обман і протистояти його силі. Саме за допомогою Слова Спаситель світу відбивав його атаки. При кожному нападі Христос виставляв щит вічної Правди, кажучи: “Написано...” Кожній пропозиції ворога Він протиставляв мудрість і силу Слова. Щоб утримувати владу над людьми та встановити авторитет папського узурпатора, сатана повинен був тримати народ у кайданах незнання Святого Письма. Адже Біблія звеличує Бога, а смертну людину ставить на місце, яке їй належить, саме тому її святі істини повинні залишатися прихованими і забороненими; саме таку тактику взяла на озброєння римська церква. Протягом цілих століть заборонялося розповсюдження Біблії. Народові було заборонено читати її і навіть зберігати вдома, в той час, як безпринципні священики і прелати перекручували її значення таким чином, щоб довести правомірність власних домагань. Отож майже весь світ визнав папу намісником Бога на землі, наділеним верховною владою як у церкві, так і в державі.
Тепер, коли було усунуто єдиний засіб, що давав можливість розпізнати заблудження, сатана отримав змогу діяти за власним бажанням. Пророцтво свідчило про те, що папство “буде думати позмінювати свята та закон” (Даниїла 7:25). Незабаром така спроба була зроблена. Для того, щоб чимось замінити для новонавернених поклоніння ідолам і таким чином сприяти формальному прийняттю ними християнства, в християнське богослужіння поступово було запроваджене поклоніння іконам і “святим” мощам. Остаточно така форма ідолопоклонства була затверджена на вселенському соборі. На довершення цього святотатства Рим наважився вилучити з Божого Закону другу заповідь, яка забороняє поклоніння зображенням; а щоб зберегти загальну кількість заповідей — розділити десяту заповідь надвоє.
Дух поступок язичництву відчинив двері для подальшого нехтування небесним авторитетом. Сатана, діючи через ненавернених керівників церкви, спотворив і четверту заповідь, намагаючись усунути стародавню суботу — освячений і благословенний Богом день (Буття 2:2—3) — та замінити її “високошановним днем сонця”, що його дотримувалися і святкували язичники. Ця спроба спочатку була старанно замаскована. Протягом перших століть усі християни святкували правдиву суботу. Вони виявляли ревність у шануванні Бога, вірили в незмінність Його Закону, віддано захищали святість Божих принципів. Але сатана з величезною підступністю продовжував діяти через своїх посередників, намагаючись осягнути свою мету. Щоб привернути увагу народу до неділі, цей день було проголошено святковим на честь воскресіння Христа. У цей день здійснювалися богослужіння, і хоча його вважали днем відпочинку, суботу, як і раніше, продовжували свято шанувати.