Торуючи шлях для досягнення власної мети, сатана спонукав юдеїв перед приходом Христа обтяжити суботу найсуворішими вимогами, щоб таким чином перетворити її в тягар для народу. А потім, майстерно використовуючи хибне уявлення про суботу, ініціатором якого він був, диявол з презирством представив її як юдейську постанову. В той час, як християни загалом продовжували дотримуватися неділі переважно як радісного свята, він спонукав їх на знак ненависті до юдейської релігії перетворити суботу на піст, день смутку й нудьги.
На початку IV ст. імператор Костянтин видав указ, що проголошував неділю загальним святковим днем по всій Римській імперії. День сонця святкували як його піддані язичники, так і християни. Таким чином, політика імператора була спрямована на те, щоб об'єднати суперечливі інтереси християнства і язичництва. Його спонукали до цього єпископи церкви, які, прагнучи слави і влади, розуміли, що святкування єдиного дня полегшить формальне прийняття язичниками християнства, а отже, сприятиме зростанню могутності й слави церкви. Хоча багато побожних християн з часом почали вважати неділю до певної міри святим днем, проте вони продовжували дотримуватися правдивої суботи — святого дня Господнього — і шанували її згідно з четвертою заповіддю.
Та архіобманщик на цьому не зупинився. Він твердо вирішив об'єднати весь християнський світ під своїм прапором, виявляючи силу і владу через свого намісника на землі — гордого єпископа, котрий оголосив себе представником Христа. Через наполовину навернених язичників, гордих прелатів та духовенство, що полюбляло світ, він здійснив свій намір. Час від часу збиралися вселенські собори, на які з'їжджалися представники вищого духовенства з усього світу. І майже на кожному з таких соборів встановлена Богом субота щоразу принижувалася, в той час як недільний день все більше звеличувався. Врешті-решт язичницьке свято почали вшановувати як божественну постанову, а біблійна субота була проголошена пережитком юдаїзму, а ті, що дотримувалися її, підпадали під прокляття.
Великому відступникові вдалося звеличити себе “над усе, зване Богом чи святощами” (див.2 Солунянам 2:4). Він наважився змінити ту єдину заповідь Божого Закону, яка найпевнішим чином вказує усім людям на правдивого, живого Бога. У четвертій заповіді Бог представлений як Творець неба і землі, таким чином Він відокремлює Себе від усіх фальшивих богів. І в пам'ять про цю творчу діяльність сьомий день був освячений як день відпочинку для людини. Він був встановлений для того, щоб постійно нагадувати людям про живого Бога — джерело буття, об'єкт шани та поклоніння. Але сатана намагається примусити людей порушити вірність Богові та виявити непослух до Його Закону. Тому він спрямовує всі свої зусилля проти цієї заповіді, яка вказує на Бога як на Творця.
Сучасні протестанти запевняють, що воскресіння Ісуса в неділю перетворило цей день на християнську суботу. Однак для цього у Слові Божому немає жодної підстави. Ані Христос, ані Його апостоли не виявляли до цього дня подібної шани. Святкування неділі як християнської постанови бере свій початок від “таємниці беззаконня” (2 Солунянам 2:7), розвиток якої був помітний вже за днів апостола Павла. Де й коли Господь узаконив цей витвір папства? На якій підставі можуть бути виправдані зміни, не освячені Божим Словом?
У VI ст. папство міцно утвердилося. Місцем перебування його престолу було обрано столицю імперії, і єпископ Риму був проголошений головою усієї Церкви. Язичництво поступилося папству. Дракон віддав звірові “свою силу, і престол свій, і велику владу” (Об'явлення 13:2). Почався період 1260-річного папського гноблення, про який провіщали пророцтва з книги Даниїла та Відкриття (Об'явлення 13:5—7; Даниїла 5:25). Християни змушені були зробити вибір: або поступитися своїми переконаннями і прийняти папські постанови, або скінчити життя у в'язниці, прийняти смерть від тортур, на вогнищі або від сокири ката. Виконалися слова Ісуса: “І видаватимуть вас батьки, і брати, і рідня, і друзі, а декому з вас і смерть заподіють. І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти” (Луки 21:16—17). Віруючі піддавалися нечуваним раніше переслідуванням, і світ перетворився на суцільне поле бою. Протягом століть Церква Христа знаходила притулок у неприступних самотніх місцях. Пророк сказав так: “А жінка втекла в пустиню, де було приготовлене для неї місце від Бога, щоб там годували її тисячу двісті шістдесят днів” (Об'явлення 12:6).
З приходом до влади римської церкви було покладено початок темному Середньовіччю. В міру зміцнення її влади зростала й темрява. Віру в Христа — правдиву основу — було замінено вірою в папу римського. Замість того, щоб за прощенням гріхів та вічним спасінням звертатися до Сина Божого, народ дивився на папу, священиків і прелатів, яких той наділив владою. Людей навчали, що папа є земним посередником між ними та Богом і що ніхто не може прийти до Бога, як тільки через папу; його проголосили заступником Бога, і тому всі люди повинні беззастережно підкорятися йому. Ухиляння від його вимог стало достатньою підставою для того, щоб піддати тіло й душу винного жорстоким покаранням. Таким чином, увага народу була відвернута від Бога та звернена на людей — грішних, заблудлих, жорстоких, більше того — на самого князя темряви, котрий через них здійснював свою владу. Гріх був замаскований одягом святості. Коли усувається Слово Боже і людина приписує собі верховенство, тоді слід чекати обману, заблудження та низьких пороків. З піднесенням авторитету людських постанов і традицій виявився духовний занепад, який є наслідком відкинення Божого Закону.
Це були небезпечні дні для Церкви Христа. Як мало залишилося вірних прапороносців Істини! Хоч ще збереглися щирі свідки Істини, однак часом здавалося, що заблудження і забобони переможуть, а правдива релігія буде зовсім знищена. В той час, як Євангеліє зникло з поля зору, а форми релігії уже намножувалися, народ Знемагав під тягарем суворих вимог і обмежень.
Людей навчали не лише дивитися на папу як на посередника між Богом і людьми, а й покладатися на власні діла як на засіб для прощення гріхів. Тривалі, виснажливі паломництва, покарання, що накладали на покутників, поклоніння “святим” мощам, побудова церков, каплиць та вівтарів, великі грошові пожертвування на церкву — це і ще багато іншого вимагалося від людей, щоб відвернути гнів Божий або заслужити Його прихильність; ніби Бог, подібно до людей, гнівається через дрібниці, або Його можна “задобрити” дарами чи карами, котрі накладалися на покутників!
Незважаючи на те, що беззаконня поширювалося навіть серед верхівки римської церкви, її вплив неухильно зростав.
Наприкінці VIII ст. прибічники папи намагалися довести, що римські єпископи вже в перші століття виникнення Церкви володіли тією ж духовною владою, яку приписували собі тепер. Для утвердження цих претензій виникла необхідність у авторитетному засобі, і батько усякої неправди з готовністю підказав їм, як це зробити. Монахи підробили стародавні рукописи. Були знайдені досі невідомі рішення соборів, котрі утверджували абсолютну владу папи з найдавніших часів. І Церква, яка відкинула Істину, з готовністю прийняла новий обман.
Нечисленні вірні будівничі, які будували на правдивій основі (1 Коринтянам 3:10—11), були збентежені, коли сміття хибного вчення стало на перешкоді їхній роботі. Подібно до будівничих єрусалимської стіни за днів Неемії деякі були готові сказати: “Ослабла сила носія, а звалищ багато, — і ми не зможемо далі будувати мура” (Неемії 4:4), Знесилені постійною боротьбою, зазнаючи гонінь, наклепів, беззаконь і різних труднощів, викликаних сатаною, щоб перешкодити Божій справі, деякі з вірних будівничих підупали на дусі; задля спокою, збереження свого життя й майна вони залишили правдиву основу. А інші, не боячись протидії з боку ворогів, безстрашно проголошували: “Не бійтеся їх! Згадайте Господа великого та грізного” (Неемії 4:8). Вони продовжували працювати, кожен підперезаний мечем, “яким є Слово Боже” (Ефесянам 6:17).