Слов’яни почали розселятися у придонських степах у VII–VIII ст., а в Х ст. їх витіснили печеніги. Проте в середині XI ст., коли печенізька орда ослабла, слов’яни знову прийшли на ці землі, та відійшли під тиском половців. Коли половці у XII ст. занепали, слов’яни повернулися, але у XIII ст. татарська навала зруйнувала все українське Подніпров’я.
Слов’яни повернулися на ці землі в XIV–XV ст., коли татарська орда через постійні усобиці втратила могутність. Однак наприкінці XV – у першій половині XVI ст. кримські татари знову захопили ці території. І тільки зі становленням козацтва на зламі XVI–XVII ст. українці знову почали активно розселятися тут. Селяни, тікаючи від панщини, залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Причорномор’я.
Слобожанщина (Слобідська Україна) – регіон України, що формувався в зоні активних контактів і взаємних впливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі називалися Заліською Україною, а в більш віддалені часи – Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Протягом тривалого часу землі Слобожанщини належали до так званого Дикого Поля – пограниччя між Україною, Росією та Кримським ханством.
Першим, хто зважився захистити землі Слобожанщини від кримських орд, був князь Дмитро Вишневецький. На початку 1559 р. він здійснив вдалий похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських бранців, а вже в червні запорожці під проводом князя напали на турецьку фортецю Азов. Відтоді українські козаки зробилися повноправними господарями в слобідських землях. Уже 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом – Усерду, Яблуневе, Корочу; жили також у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях виникли десятки українських сіл.
Освоєння Слобожанщини дало змогу Московській державі розширити свої південні кордони. Нові землі поступово заселили росіяни – переважно «служиві» люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, боярські діти), які мали захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII–XVIII ст. вони звели кілька величезних фортифікаційних споруд, зокрема Бахмутську лінію й Нову лінію.
Осідали на колишніх землях Дикого Поля й кріпаки – втікачі з центральних губерній Росії, а також – російські селяни, що їх поміщики переселяли на «слободні землі», і донські козаки.
…одним із перших землі Дикого Поля почав освоювати гетьман Яків Острянин? 1638 p. він, перейшовши російський кордон, осів у старому городищі Чугуєві.
Сіверщина є своєрідною перехідною зоною між Україною й Росією. Її населення формувалося здебільшого з сіверян і радимичів. У давньоруських літописах їх згадано під назвою сівера, пізніших нащадків іменували севрюками. Загалом сіверяни зберегли давньослов’янську культуру.
Також на Сіверщині розселялися росіяни, почасти білоруси. Вони утворили декілька народностей, наприклад горюни були відомі ще за часів Київської Русі. Згодом тут оселялися стрільці, яким було надано «у службу» приміські слободи, а потім і землі для освоєння, а також старообрядці.
На сіверських землях жили також литвини (самоназва – русичі, русини). В історичних документах так з XVI ст. називали громадян Литовської держави, серед яких були й білоруси, росіяни та українці.
Славетні міста нашої Батьківщини
В Україні 459 міст, у яких живе майже 70 % від загальної чисельності населення.
Два міста нашої країни є містами республіканського, центрального, підпорядкування. Це Київ і Севастополь, які, згідно з Конституцією України, мають спеціальний статус, визначений законами України. Зокрема, з 2001 р. є чинним Закон «Про столицю України – місто-герой Київ». Закон щодо міста Севастополь поки що не ухвалено.
Містами загальнодержавного значення є міста України, що мають понад 500 000 жителів. Це Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Львів і Кривий Ріг. Містами-мільйонниками, за даними перепису 2012 р., є тільки перші три.
24 українські міста є обласними центрами. Це Вінниця, Дніпропетровськ, Донецьк, Житомир, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Кіровоград, Київ, Луганськ, Луцьк, Львів, Миколаїв, Одеса, Полтава, Рівне, Суми, Тернопіль, Ужгород, Харків, Херсон, Хмельницький, Черкаси, Чернівці, Чернігів. Населення кожного з найменших за чисельністю жителів обласних центрів – Ужгорода, Тернополя, Луцька й Рівного – становить трохи більше від 200 000 осіб.