А принцеса Зубейда й досі ще спала в своїй сірій кімнаті і, як ніколи, смачно сапала під те сюрчання та цюкання пили й сокири! Збудила її тільки раптова тиша, коли дроворуб, кинувши валити дерева, сів на колоді й заходився уминати чорний хліб із сиром.
Принцеса розплющила очі й здивувалася: скільки ж то дивного світла в кімнаті! Вперше за її життя впала сюди сонячна злива й заповнила сіру кімнату ясною блакиттю. Принцеса наче купалася в оцій ласкавій зливі, а у відчинене вікно линув до кімнати міцний, приємний запах свіжозрубаних дерев, і вона з насолодою глибоко вдихала його. А до цього духмяного смолястого запаху домішувалося ще щось таке, чого принцеса досі не знала. «Що ж то воно?» — виглянула вона у вікно й побачила замість високої стіни дерев ясну галявину прорубу в сонячному світлі, а там сидить собі кремезний дядько й смачно їсть щось чорне та щось біле — саме те, від чого й заскребло ніздрі принцесі. Таж відомо, що всякому найкраще пахне те, що їсть хтось інший.
Принцеса не могла вже витримати; ті пахощі вабили її вниз, перед замок, до того дядька, який обідав на прорубі. Кортіло дізнатися, що то він їсть.
— А, принцеса! — озвався дроворуб з повним ротом. — Не хочете шматок хліба та сиру?
Принцеса зашарілася, завертілася — соромилася сказати, що дуже їй хочеться покуштувати того запашного.
— Беріть, а чого ж! — одрізав дроворуб величенький окраєць. — Нате Нате!
Принцеса зиркнула навкруги, чи хто-небудь не бачить.
— Дякую, — мовила нишком, а скуштувавши хліба та сиру, сказала:
— Ох і смачне!
Та й справді, хіба така принцеса їла коли-небудь у житті хліб із сиром?
Саме тоді виглянув у вікно пан султан Сулейман і тут же очам своїм не повірив. Замість густої стіни дерев ясніє зруб у сонці, а на купі колод сидить принцеса з повним ротом, вуса од сиру в неї від вуха до вуха, і їсть вона так смачно, як іще ніколи не їла.
— Дай же їм, боже, здоров'я, що кінець кінцем знайшли та привели таки справжнього вченого доктора до моєї дочки, — відітхнув Сулейман з полегкістю.
З того дня, пане Магіяше, принцеса стала одужувати, личко її набралося рум'янців, і їла вона, як вовчиця. Ось що таке світло, сонце й свіже повітря, пане Магіяше. Кажу я вам це тому, що й ви ось сидите в темній печері, де нема ні сонця, ні повітря. А жити так, пане Магіяше, нездорово. Ось що хотів я вам сказати.
Коли гронівський лікар закінчив саме казку про сулейманську принцесу — надбіг рябий Вінцек з трьома лікарями з Горжічок, Упіци та Костелця.
— Веду їх! — гукав він іще здалека. — Ото я набігався, людоньки добрі!
— Вітаю вас, панове колеги! — мовив гронівський лікар. — А ось і наш пацієнт, пан чорнокнижник Магіяш. Стан здоров'я його, як бачите, не дуже втішний. Пацієнт свідчить, що проковтнув сливу, або чорнослив, або кісточку. На мою скромну думку, недугу можна назвати швидкою сливотідою.
— Гм, гм! — сказав лікар із Горжічок. — А я б назвав цю недугу задушливою сливотідою.
— Не хочу заперечувати шановним колегам, — озвався лікар із Костелця, — але скажу вам, що йдеться в цьому випадку про глоткову кісткотіду.
— Панове! — сказав упіцький лікар. — Усі ми, я думаю, погодимося на тому, що в нашого пацієнта випадок швидкої сливоглоткової кістко-сливотіди.
— Ну, то поздоровляю вас, пане Магіяше! — мовив лікар із Горжічок. — Це дуже важка й серйозна недуга.
Цікавий випадок, — додав лікар із Упіци.
— Е, пане колего! — вставив на те костелецький лікар. — В мене були куди кращі й цікавіші медичні випадки. Чули, як я вигоїв Гейкала з Кракорки? Коли ні, то послухайте.
Випадок з Гейкалом
Минуло вже чимало років відтоді, коли в лісі на Кракорці жив Гейкало. Це, знаєте, одне з найогидніших страшил, які тільки є на світі, йде собі людина вночі лісом, аж тут як загейкає за нею, як зареве, заголосить, заквилить, завиє або й зарегочеться моторошно. . . Звісно, що злякана на смерть людина кидається бігти наосліп, мчить, тікає, аж душу витрушує із жаху. І отак бісів Гейкало нападав та лякав усіх багато років, і люди вже боялися йти там поночі.