Пані Ліпманн граційно вийшла на сцену та стала навпроти мікрофона — мовчки, склавши руки, з усмішкою чекаючи, поки публіка у залі помітить її королівську присутність. Блондинка-Боб вибігла на сцену, зробила щось дуже важливе з мікрофоном і втекла. Тим часом учитель шостих класів почав плескати у долоні, і цей рвучкий, ритмічний звук мав над дітьми магічну, гіпнотичну владу, змусив їх припинити розмови, дивитися вперед та теж плескати у долоні у такому ж ритмі. (Вдома це не працювало, Маделін пробувала.)
— Ой, — сказала Бонні, коли оплески погучнішали, а пані Ліпманн підняла руки на прохання тиші. Вона нахилилася до Маделін та сказала їй на вухо, Маделін відчула її солодкавий та м’ятний подих:
— Майже забула. Ми були б дуже раді бачити вас із Едом і дітьми у нас на святкуванні 15-річчя Абігель! Наступного вівторка! Я впевнена, що Абігель хотіла б бачити всю свою сім’ю разом. Це не буде дуже незручно, як думаєш?
Незручно? Ти жартуєш, Бонні? Це буде прекрасно, надзвичайно! Маделін буде гостею на дні народженні власної доньки. Не господинею. Гостею. Натан пропонуватиме їй щось випити. А коли вони поїдуть додому, то Абігель не сяде з ними в авто. Вона залишиться там. Абігель залишиться, бо це тепер її дім.
— Чудово! Що принести? — прошепотіла вона у відповідь, поклала долоню на Едову руку та сильно стиснула. Виявилося, що ця розмова з Бонні і справді дуже схожа на пологи: біль зажди може стати сильнішим, значно сильнішим.
Розділ п’ятдесят третій
— Зіггі — чудовий хлопчик, — сказала психологиня. — Дуже розумний та впевнений. — Вона усміхнулася Джейн. — Він висловив своє занепокоєння моїм здоров’ям. Власне, він — перший клієнт за увесь тиждень, котрий помітив, що я застудилася.
Психологиня гучно висякалася, ніби навмисно, щоб продемонструвати, що вона і справді застудилася. Джейн нетерпляче спостерігала. Вона не була така мила, як Зіггі. І їй було байдуже до застуди психологині.
— Значить… е-е-е… Як думаєте, він може бути таємним агресором? — запитала Джейн, сміючись, щоб показати, мовляв, вона жартує, хоч насправді то був не жарт. Саме по це вони сюди прийшли. Саме за це вона платить великі гроші.
Вони обидві подивилися на Зіггі, котрий грався у кімнаті за склом. Мабуть, він їх не чув. Поки вони на нього дивилися, Зіггі підняв текстильну ляльку, іграшку для маленьких дітей.
«Уяви, якщо він зараз вдарить цю ляльку, — подумала Джейн. — Це ж і так очевидно. Дитина переймається через застуду психолога, а потім б’є іграшки».
Але Зіггі лише подивився на ляльку і поклав її на місце, не помітивши навіть, що не вцілив у куточок стола, і вона впала на підлогу — що доводить лише його патологічну неохайність.
— Не думаю, — відповіла психологиня. Якусь мить вона помовчала. Її ніс посмикувався.
— Ви ж скажете мені, про що він вам розповідав, правда? — запитала Джейн. — Тут же немає ніяких питань із конфіденційністю ваших розмов з клієнтом?
— Апчхи! — психологиня голосно та потужно чхнула.
— На здоров’я, — нетерпляче сказала Джейн.
— Конфіденційність розмов вступає в силу лише тоді, коли клієнту 14 і більше років, — пояснила лікарка. — Саме тоді вони розповідають усі ті речі, якими не можуть поділитися з батьками, розумієте? Вони займаються сексом, вживають наркотики і таке інше!
Так, так, маленькі діти — маленькі проблеми.
— Джейн, я не думаю, що Зіггі здатен на прояви агресії, — сказала психологиня, вона зчепила пальці та кінчиками торкнулася свого почервонілого носа. — У розмові я згадала той випадок на орієнтаційній зустрічі, і він дуже чітко відповів мені, що не робив того. Я б дуже здивувалася, якби це була неправда. Якщо він бреше, то він — найвіртуозніший брехун, якого я бачила. І, по правді, Зіггі не демонструє жодних класичних ознак агресивної особистості. Він не нарциссичний. Дуже впевнено демонструє емпатію та чутливість.
У носі Джейн засвербіло від сліз полегшення.
— Якщо лише він — не психопат, звісно, — радісно сказала психологиня.
Що за дідько?
— В такому разі він би імітував емпатію. Психопати дуже часто надзвичайно чарівні. Але, — вона знову чхнула. — Господи, — сказала вона, витираючи носа. — А я мала надію, що мені покращає.
— Але? — перепитала її Джейн, розуміючи, що вона аж ніяк не демонструє емпатію.
— Але я так не думаю, — сказала лікарка. — Не думаю, що він — психопат. Я мушу призначити вам обом ще одну зустріч. Незабаром. Мені здається, він потерпає від тривожності. Думаю, що він багато чого мені ще не розповів. І я зовсім не здивуюся, якщо Зіггі самого кривдять у школі.