— М-м-м…
— Що?
— М-м-м…
— Та що таке? — Маделін повернулася на стільці та ліктем збила зі столу папку, але встигла її зловити. — Що відбувається?
— Не знаю, — сказала Лорейн. — Петра щось розповідала про проєкт Абігель, і у мене склалося враження, що там, не знаю, щось нечисто. Петра постійно хихотіла, потім дратувалася і дуркувала, щось говорила про те, що деякі дівчата не схвалюють учинку Абігель, але вона, Петра, схвалює, але то така собі підтримка. Вибач, я не дуже конкретна. Але мій материнський інстинкт каже «Віу-віу-віу», — вона зімітувала звук автосигналізації.
Маделін пригадала той дивний комент на сторінці Абігель. Вона зовсім про це забула, її відволік гнів через відміну занять з математики.
— Я з’ясую, — сказала вона. — Дякую за попередження.
— Мабуть, там нічого страшного і немає. Au revoir, дорогенька, — Лорейн завершила розмову.
Маделін взяла мобільний та надіслала Абігель повідомлення: «Подзвони мені, щойно отримаєш це повідомлення. Цілую, мама».
Зараз вона на уроці, а учням забороняється користуватися телефонами до закінчення занять.
Терпіння, сказала вона сама собі та поклала руки на клавіатуру. Так, що там наступне? Рекламні постери вистави «Король Лір», що вийде наступного місяця. Ніхто у Пірріві не хотів дивитися, як божевільний король Лір вештається сценою. Люди хотіли якоїсь сучасної комедії. Їм не бракувало шекспірівських драм у власному житті, на шкільному майданчику та на футбольному полі. Але начальниця Маделін наполягла. Квитки знову продаватимуться погано, і вона казатиме, що Маделін недопрацювала з точки зору маркетингу. Так відбувалося щороку.
Вона знову подивилася на телефон. Мабуть, Абігель змусить її чекати до вечора, аж поки передзвонить.
«Гостріший за зміїні зуби біль від невдячності дітей», Абігель, — сказала вона мовчазному телефону. (Оскільки вона часто змушена була слухати репетиції театру, то могла цитувати «Короля Ліра» чималими шматками).
Задзвонив телефон — вона аж підскочила. То був Натан.
— Ти тільки не хвилюйся, — сказав він.
Розділ п’ятдесят шостий
Насилля у стосунках з часом лише зростає.
Це вона десь прочитала, чи це їй сказала Сьюзі у притаманній їй байдужій манері?
Селеста лежала в ліжку, обнімала подушку і дивилася у вікно — Перрі завбачливо відкрив штори, щоб вона могла бачити океан.
— Ми зможемо лежати у ліжку і милуватися океаном! — вигукнув він, коли вони вперше приїхали оглянути будинок, а рієлтор холодно сказав: «Залишу вас удвох, щоб ви могли самостійно все роздивитися». Сам будинок, звісно, вражав. Перрі того дня поводився, немов дитина. Захоплений хлопчисько, який бігав новим будинком, а не солідний чоловік, готовий витратити мільйони на «престижну нерухомість з видом на океан». Його збудження майже налякало її — надто жвавим та оптимістичним він був. Її забобонність таки виправдалась. Осінь тоді агресивно наступала. Селеста була на чотирнадцятому тижні вагітності, її нудило, вона мучилася від набряків, а в роті був постійний металічний присмак. Вона боялася повірити, що вагітна, але Перрі був сповнений надії, ніби цей будинок міг гарантувати успішну вагітність, бо ж «Оце життя! Як це чудово для дітей жити так близько до океану!» Тоді він ще навіть не підвищував на неї голос, а те, що він може її вдарити, здавалося неможливим, неосяжним і сміховинним.
Селеста все ще переживала шок.
Це було так… так дивно.
Вона намагалася пояснити всю глибину свого потрясіння Сьюзі, але зрозуміла, що всі її клієнти почувалися однаково. («Але ні, розумієте, для нас, це справді дивно»! — хотіла сказати вона).
— Ще чаю?
Перрі стояв біля дверей спальні. Він все ще був одягнений у робочий костюм, але зняв піджак і краватку та закасав рукави сорочки до ліктів.
— Я б мусив поїхати в офіс після обіду, але працюватиму з дому, щоб переконатися, що з тобою все гаразд, — сказав він після того, як допоміг їй підвестися з підлоги, ніби вона послизнулася, впала і забилася, або вона зомліла. Він подзвонив Маделін, навіть не питаючи Селесту, та попросив її забрати сьогодні хлопців зі школи.
— Селеста захворіла, — почула вона його слова. Співчуття та хвилювання у його голосі було таким щирим, ніби він і справді вірив у те, що її звалила якась таємнича хвороба. А може, він таки вірив у це.
— Ні, дякую, — сказала вона.
Вона подивилася на його гарне, турботливе обличчя, заплющила очі й побачила його обличчя так близько до свого, та знущальну посмішку «Недостатньо переконливо» за мить до того, як він вдарить її головою у стіну.