Так дивно.
Доктор Джекіл та пан Гайд.
Хто з них був поганцем? Вона не знала. Селеста заплющила очі. Лід допоміг, але біль угніздився в її голові та сидів, ніби завжди там був: ніжна пульсуюча ґуля. Коли вона торкалася її пальцями, то здавалося, що на дотик вона буде м’ясиста, як помідор.
— Ну добре, гукни, як щось знадобиться.
Вона майже засміялася.
— Гукну, — сказала вона.
Він пішов, а вона заплющила очі. Вона його осоромила.
Чи було б йому соромно, якби вона справді його покинула? Чи почувався б він приниженим, якби світ навколо знав, що його пости у фейсбуку не розповідають усієї історії?
«Вам треба подбати про захист. Найбільш небезпечний час для жінки у насильницьких стосунках, саме тоді, коли вона ці стосунки припиняє», — під час останньої зустрічі Сьюзі повторила це кілька разів, ніби чекаючи на відповідь, якої Селеста їй не давала.
Селеста ніколи не сприймала ці слова всерйоз. Для неї питання було лише у тому, щоб прийняти рішення покинути Перрі, піти геть, чи залишитися, ніби коли вона піде, історія закінчиться. Вона помилялася. Якою дурепою вона була.
Якби він сьогодні розгнівався трішки більше, то вдарив би її головою об стіну ще раз. Вдарив би сильніше. І міг убити її. А тоді впав би на коліна, обійняв би її тіло, плакав та кричав, і направду сумував би. І що з того? Вона була б уже мертва. І він би ніколи не зміг би цього виправити. Її хлопці не мали би мами, і хоч Перрі й був чудовим батьком, він не давав дітям достатньо фруктів, і забував чистити їм зуби, та й зрештою вона хотіла б бачити, як зростають її синочки.
Якби вона його покинула, він убив би її.
Якщо б вона залишилася, він би зрештою знайшов привід так сильно розгніватися, що убив би її.
Виходу не було. Та квартира із акуратно застеленими ліжками — то не вихід. То просто жарт.
Було так дивно, що цей привабливий турботливий чоловік, котрий щойно пропонував їй чашку чаю, а зараз працював за комп’ютером і котрий прибіг би, якби вона його покликала, котрий любив її від усього свого дивного серця, з великою ймовірністю її колись уб’є.
Розділ п’ятдесят сьомий
— Абігель зробила веб-сайт, — сказав Натан.
— Добре, — сказала Маделін. Вона підвелася з-за столу, ніби їй треба було кудись бігти просто зараз. У школу? Лікарню? Тюрму? Навіщо зараз розповідати про той веб-сайт?
— Щоб зібрати гроші для «Amnesty International», — сказав Натан. — Він дуже професійно зроблений. Я допомагав їй із шкільним завданням з веб-дизайну, але я… звісно я… м-м-м… я не міг такого передбачити.
— Я не розумію. У чому проблема? — різко запитала Маделін. Натан зазвичай не роздував проблем на порожньому місці, радше навпаки — міг прогледіти щось тривожне і важливе.
Натан прочистив горло. Він говорив дуже напружено.
— Це не кінець світу, але це не дуже добре.
— Натане! — від напруги Маделін тупнула ногою.
— Добре, — сказав Натан. Він говорив дуже швидко. — Абігель виставила на аукціон свою цноту — щоб привернути увагу до питання дитячих шлюбів та сексуального рабства. Вона каже, гм… «Якщо світу байдуже, коли семилітню дівчинку продають для сексу, тоді світу начхати на те, що чотирнадцятилітня біла привілейована дівчина продає себе для сексу». Усі зібрані кошти підуть на «Amnesty International». І вона зробила помилку у слові «привілейована».
Маделін безсило опустилася у крісло знову. От халепа!
— Дай мені адресу, — попросила Маделін. — Сайт активний? Тобто ти мені зараз кажеш, що цей сайт активний і працює?
— Так, — сказав Натан. — Думаю, його розмістили вчора вранці. Не дивись. Будь ласка, не дивись. Справа в тому, що вона не передбачила попередню модерацію коментарів, тож, природно, інтернет-тролі не на жарт розгулялися.
— Дай мені адресу.
— Не дам.
— Натане, негайно дай мені адресу! — вона тупнула ногою, майже плачучи від розчарування.
— Це www.buymyvirginitytostopchildmarriageandsexslavery.com (купи мою цноту — зупини дитячі шлюби та сексуальне рабство).
— Прекрасно, — вигукнула Маделін, тремтячими руками вбиваючи адресу у адресний рядок. — Це приверне увагу прекрасних людей, зацікавлених у благодійності. Наша донька — ідіотка. Ми виховали ідіотку. Хоча, ні, це не ти, це я виховала ідіотку. — Вона замовкла. — Божечки...
— Ти дивишся? — запитав Натан.
— Так, — відповіла Маделін. Це і справді був професійно зроблений веб-сайт, що чомусь усе лише погіршувало — воно ніби було більш справжнє, більш офіційне, ніби право якогось чужинця купити цноту Абігель було офіційно підтверджене. На головній сторінці містилася фотографія Абігель у йогівській асані, котру Маделін бачила на її сторінці у «Фейсбуці». У контексті риторики «купи мою цноту» фото набувало лиховісної сексуальності; волосся спадає на плече, худенькі ноги та руки, ідеальні маленькі груди. Чоловіки роздивлялися фото її доньки на екрані комп’ютера та думали про секс із нею.