— А що як, — сказала вона повільно, — що як ти напишеш його ім’я?
Зіггі насупився. Він закліпав, витер сльози.
— Бо так ти не порушиш обіцянку, яку дав Амабеллі. Ти не скажеш. А я тобі пообіцяю, що Амабеллу ніхто не вб’є.
— М-м-м… — задумався Зіггі.
Джейн дістала блокнот та ручку з сумки та поклала перед ним.
— Можеш написати? Просто спробуй написати.
Так їм казали у школі «спробуй написати».
Зіггі взяв ручку — і відвернувся, відволікшись на звук дверей. До кав’ярні зайшло двоє людей — жінка-блондинка із стрижкою боб-каре та нічим непримітний чоловік (усі сивуваті, середнього віку чоловіки у костюмі для Джейн виглядали на одне лице).
— Це мама Емілі Джей, — сказав Зіггі.
Харпер. Джейн відчула, як їй до обличчя прихлинула кров, коли вона згадала той жахливий випадок у пісочниці, коли Харпер звинуватила її у «нападі». Увечері того дня їй подзвонила пані Ліпманн та напруженим тоном пояснила, що одна з батьків подала на Джейн офіційну скаргу, тож її порада «так би мовити, зачаїтися, допоки цю складну проблему не буде розв’язано».
Харпер глянула в її бік, і Джейн відчула, як калатає її серце, немов од жаху. «На бога, не вб’є ж вона мене», — подумала Джейн. Було так дивно конфліктувати з людиною, котру ти ледь знаєш. Більшу частину свого свідомого життя Джейн усіма можливими способами уникала конфліктів. І її спантеличувало, що Маделін могла від цього отримувати задоволення і навіть напрошувалася на конфлікти. Це було так жахливо: соромно, ніяково і так стресово.
Чоловік Харпер натиснув на кнопку дзвінка на барній стійці — дзинь! — щоб покликати Тома з кухні. У кав’ярні не було людно. У правому кутку зали сиділа жінка з дитиною та кілька чоловіків у забризканих фарбою комбінезонах їли булочки з яйцем і беконом.
Джейн побачила, як Харпер штовхнула чоловіка ліктем та щось сказала йому на вухо. Він подивився на неї та Зіггі.
Господи, він іде до них.
У нього було велике, міцне пивне черевце, яке він ніс з таким гонором, ніби то був почесний знак.
— Добрий день, — сказав він Джейн, простягаючи руку. — Ви — Джейн, так? Мене звати Грейм. Я — тато Емілі.
Джейн потисла його руку. Він потиснув достатньо міцно, щоб дати їй зрозуміти, що міг би і сильніше, але не став.
— Добрий день, — сказала вона. — Це — Зіггі.
— Привіт, друже, — очі Грейма бігали від Джейн на Зіггі і назад.
— Облиш, Грейме, — сказала Харпер, вона підійшла та стала поруч. Вона старанно ігнорувала Джейн та Зіггі, зовсім як тоді у пісочниці, коли грала у цю дивну гру «за будь-яку ціну уникай зорового контакту».
— Послухайте, Джейн, — сказав Грейм. — Я не хочу багато говорити тут, перед вашим сином, але розумію, що ви втягнуті у якийсь конфлікт із школою. Я не знаю всіх деталей цього, та й, чесно кажучи, мені байдуже, але дозвольте мені сказати вам ось що, Джейн.
Він обперся долонями об стіл та навис над нею. Це був настільки прорахований крок, щоб її залякати, що виглядав майже комічно. Джейн підвела підборіддя. Вона відчувала необхідність ковтнути, але не хотіла, щоб це виглядало, ніби вона нервово хапає ротом повітря. Вона бачила глибокі зморшки навколо його очей. Невелику родимку біля носа. Він огидно шкірився, як це роблять деякі чоловіки — татуйовані та без сорочок — коли кричать на репортерів із таблоїдних телеканалів.
— Ми вирішили цього разу не звертатися у поліцію, але якщо я дізнаюся, що ви знову наблизилися до моєї дружини, я отримаю судову заборону проти вас, маленька метка Джейн, бо я цього не терпітиму. Я — співзасновник юридичної фірми, і всю силу закону я обрушу на ваші…
— Негайно полиште заклад.
Це був Том. Він приніс тарілку млинців, поставив її на стіл перед Джейн та обережно поклав руку на голову Зіггі.
— Ой, Томе, вибач, ми просто… — пробурмотіла Харпер. Усі мами Пірріві були залежні від Томової кави та ставились до нього, як до улюбленого наркодилера.
Грейм випростався та смикнув краватку.
— Все гаразд, друже.
— Ні, — сказав Том. — Не гаразд. Я не дозволю вам турбувати моїх клієнтів. Прошу вас піти негайно.
Том міцно стиснув щелепи.
Грейм стукнув кулаком по столу Джейн.
— Послухай, друже, з правової точки зору, не думаю, що ти маєш право…
— Мені не потрібні юридичні поради, — відрізав Том. — Прошу вас піти.
— Томе, мені дуже шкода, — сказала Харпер. — Ми справді не мали…
— Впевнений, що ми ще зустрінемось, — сказав Том. Підійшов до дверей та відчинив їх. — Але не сьогодні.