— Добре, — сказав Грейм. Він повернуся та тицьнув пальцем в обличчя Джейн, за два сантиметри від її носа. — Пам’ятайте, що я вам сказав, панянко, бо…
— Ідіть геть, поки я вас не викинув звідси, — небезпечно тихо сказав Том.
— Щойно ви втратили клієнта, — сказав він, прослідувавши до дверей за своєю дружиною.
— Щиро на це сподіваюся, — відказав Том.
Він зачинив двері, повернувся та окинув оком усіх клієнтів.
— Перепрошую.
Один із чоловіків у комбінезоні зааплодував:
— Добра робота, приятелю!
Жінка із дитиною витріщилася на Джейн. Зіггі повернувся на стільці, глянув у вікно, як Харпер та Грейм ідуть геть по тротуару, стенув плечима, взяв виделку та став з апетитом наминати свої млинці.
Том підійшов до Джейн та присів поруч із нею, поклавши руку на спинку її стільця.
— З тобою все гаразд?
Джейн глибоко та тремтливо зітхнула. Від Тома пахло солодко й чисто. Йому завжди був притаманний цей виражений запах чистоти і свіжості — двічі на день він займався серфінгом, а потім довго приймав гарячий душ. (Вона знала про те, бо якось він розказав їй, що стояв під душем та пригадував усі найкращі хвилі, які йому цього разу вдалося осідлати). Джейн зрозуміла, що їй подобається Том, точнісінько так само, як їй подобалися Маделін та Селеста, і якщо їй доведеться покинути Пірріві, її серце буде розбите. Але, схоже, залишатися тут просто неможливо. Тут для неї не було майбутнього.
— Все гаразд, — сказала вона. — Дякую тобі. Дякую за все.
— Вибачте! Ох, мені так шкода! — малюк розлив бебічіно на підлогу та гірко заплакав.
Том накрив руку Джейн своєю.
— Не дозволяй Зіггі з’їсти усі млинці.
І він пішов допомогти жінці:
— Все гаразд, зайчику, я зроблю тобі нове.
Джейн взяла виделку та поклала до рота шматочок яблучного млинця. Заплющила очі.
— М-м-м… — одного дня Том зробить щасливим якогось хлопця.
— Я написав, — сказав Зіггі.
— Що написав? — Джейн відрізала виделкою ще один шматочок млинця.
Вона намагалася не думати про чоловіка Харпер. Про те, як він навис над нею. Ця тактика приниження і залякування була абсурдна, але вона спрацювала. Їй було страшно. А ще — соромно. Хіба вона заслужила на це? Бо копнула пісок у пісочниці? Але ж саму Харпер вона не вдарила! Вона стрималася, і не вступила в прямий контакт. Та все ж. Вона втратила самоконтроль. Повелася погано, Харпер прийшла додому засмучена, і її люблячий, надміру турботливий чоловік розгнівався на неї за свою дружину.
— Ім’я, — сказав Зіггі. Він підштовхнув до неї блокнот. — Ім’я хлопчика, котрий робить Амабеллі різні капосні речі.
Саманта: Очевидно, чоловік Харпер не дозволяє їй більше ходити у «Блакитний блюз». Я їй казала: Харпер, надворі не 1950 рік! Твій чоловік не може заборонити тобі ходити до кав’ярні! Але вона сказала, що він сприйме це за зраду. Чорт би його забрав. Я б зрадила Стью за каву Тома. Та я б за неї вбила! Але я — не вбивця, якщо раптом ви про це подумали. Не думаю, що кава до цього мала якийсь стосунок.
Джейн відклала виделку та посунула до себе блокнот. Через усю сторінку Зіггі нашкрябав чотири літери. Деякі з них були величезні, інші — маленькі. М.а.К.о.
— Мако, — прочитала Джейн. — Але ж у класі немає нікого з.. — вона зупинилася. От халепа! — Ти хотів сказати «Макс»?
Зіггі кивнув.
— Ага, близнюк.
Розділ п’ятдесят дев’ятий
— Зараз друга година. Я їду на зустріч, — сказав Перрі. — Маделін забере дітей. Я повернуся до четвертої, тож просто посади їх перед телевізором до того часу, як я повернусь. Як ти почуваєшся?
Селеста подивилась на нього.
Це було якесь божевілля. Те, що вони поводилися так, ніби вона лежала у ліжку з мігренню. Ніби він до цього не причетний. Що більше спливало часу, то менше він цим переймався. Почуття провини розчинялося. Тіло Перрі перетравлювало його, немов алкоголь. І вона підігрувала йому у цьому божевіллі. Погоджувалася з ним. Поводилась, ніби і справді хвора. І дозволяла йому дбати про неї.
Вони обоє збожеволіли.
— Нормально, — відповіла вона.
Він дав їй сильне знеболювальне. Зазвичай вона уникала анальгетиків, бо була до них надміру чутлива, але біль у голові зрештою став нестерпним. За кілька хвилин біль став поволі розчинятися, але разом з ним розчинялося і пливло все навколо. Руки та ноги стали важкими та сонними. Стіни спальні розпливалися, а її думки стали млявими, ніби вона засмагала під палючим літнім сонцем.