— Я подумала, що сто тисяч доларів — це велика пожертва, — сказала Абігель. — Поки вона говорила, то діставала з холодильника контейнери з їжею, відкривала їх та зазирала всередину кожного. — І що «Amnesty» могла б зробити з тими грішми щось добре.
— Впевнений, що могла б, — спокійно сказав Ед.
— Тож я йому написала і сказала, що закрила сайт, — сказала Абігель. — Але якщо він не надішле мені квитанцію, то я його знову відкрию.
— Ну звісно, — пробурмотів Ед. — Треба дотримуватися свого слова.
Маделін усміхнулася до Еда і до Абігель. Можна було бачити, яке полегшення отримала її донька, її босі ноги аж пританцьовували біля холодильника. Абігель загнала себе у кут, а чудовий Ларрі з Південної Дакоти її визволив.
— Це спагеті болоньєзе? — запитала Абігель, заглядаючи у контейнер. — Вмираю з голоду.
— Я думала, що ти тепер стала веганкою, — сказала Маделін.
— Не тоді, коли я тут, — сказала Абігель, несучи контейнер до мікрохвильовки. — Тут дуже складно бути веганом.
— Скажи мені, — запитала Маделін. — Який у тебе був пароль?
— Я можу його змінити, — сказала Абігель.
— Я знаю.
— Ніколи не вгадаєш.
— Я знаю, — сказала Маделін. — Ми з твоїм татом усе на світі перепробували.
— Ні, ти не зрозуміла, — сказала Абігель. — «Ніколи не вгадаєш» — це мій пароль.
— Розумно, — сказала Маделін.
— Дякую, — Абігель усміхнулася до Маделін.
Мікрохвильовка дзенькнула, Абігель відчинила дверцята та вийняла контейнер з пастою.
— Ти ж розумієш, що будуть певні… е-е-е… наслідки, — сказала Маделін. — Коли ми з татом просимо тебе щось зробити, ти не можеш просто нас ігнорувати.
— Ага, — радісно сказала Абігель. — Роби, як треба, мам.
Ед прочистив горло, але Маделін кивнула йому, щоб він мовчав.
— Можна я їстиму у вітальні і дивитимуся телевізор? — Абігель підняла паруючу тарілку.
— Звісно, — сказала Маделін.
Абігель пострибала у вітальню.
Ед відкинувся на спинку крісла, склавши руки за головою.
— Кризу відвернено.
— Дякуючи панові Ларі Фітцжеральду, — Маделін підняла роздрукований імейл. — Яке щастя…
Вона зупинилася та постукала кінчиками пальців по губам. Власне, яке ж щастя.
Розділ шістдесят восьмий
На дверях «Блакитного блюзу» висіла табличка «Зачинено». Джейн почувалася обманутою. Вона ніколи не бачила раніше, щоб «Блакитний блюз» був зачинений.
Вона щойно змокла — наскрізь, до рубця — і даремно.
Вона прибрала руки зі скла і чортихнулася. Добре. Гаразд. Вона поїде додому та візьме душ. Якби тільки тепла вода у неї вдома тривала довше, аніж дві хвилини та двадцять сім секунд. Дві хвилини та двадцять сім секунд — недостатньо, щоб зігрітися, зате достатньо, щоб розлютитися.
Вона вже зібралася йти до машини.
— Джейн!
Двері відчинилися.
Том був у сорочці з довгими рукавами та джинсах. Він виглядав дуже сухим, теплим і... смачним. (Для неї Том завжди асоціювався з хорошою кавою та смачною їжею, тож, щоразу, коли вона його бачила, її реакцію можна було порівняти з рефлексом Павлова).
— У тебе зачинено, — розчаровано сказала Джейн. — Ти ж завжди працюєш.
Том взяв її мокру долоню у свої сухі та потягнув досередини.
— Для тебе завжди відчинено.
Джейн подивилась на себе. Її туфлі були мокрі й хлюпали, коли вона ступала. Вода стікала по обличчю, немов сльози.
— Вибач. У мене не було парасольки, і я думала, що як бігтиму дуже швидко…
— Не хвилюйся. Так завжди. За моєю кавою люди мчать крізь вогонь і воду, — сказав Том. — Заходь, я дам тобі сухий одяг. Я подумав, що можу зачинити кафе і подивитися телевізор. До мене уже кілька годин ніхто не заходив. А де мій друг Зіггі?
— Мама з татом взяли його на день, щоб я могла піти на доброчинну вечірку. Велика гулянка.
— Так і буде, — сказав Том. — Батьки люблять перехилити пару келишків. Я теж іду, ти знала? Я у вашій команді — Маделін мене попросила.
Джейн пішла за ним, лишаючи за собою мокрі сліди до дверей зі знаком «Службове приміщення». Вона знала, що Том живе у квартирі позаду кав’ярні, але туди ніколи не заходила.
— О! — сказала вона, коли Том відчинив перед нею двері. — Цікаво!
— Так. Тобі дуже пощастило.
Вона озирнулася, розглядаючи однокімнатну квартиру Тома. Вона була ніби продовженням кав’ярні — ті самі дошки на підлозі та фактурні білі стіни, полички на стінах зі старими книжками. Єдина різниця полягала у тому, що в квартирі стояла дошка для серфінгу, гітара, притулена до стіни, стопка компакт-дисків та стерео.