Чи колись Селеста намагалася розповісти їй? Маделін, мабуть, просторікувала про крем для очей чи ще щось подібне, і навіть не дала їй можливості. Мабуть, вона навіть перебивала її! Ед завжди їй казав: «Дай мені договорити!». І піднімав руку. Всього три маленьких слова. Перрі мене б’є. І Маделін жодного разу не дала подрузі шансу їх вимовити. Поки Селеста слухала, як Маделін безкінечно розповідала про все на світі — від того, як сильно вона ненавидить координатора групи з футболу до семи років до своїх переживань через стосунки Абігель із батьком.
— Сьогодні вона нам принесла вегетаріанську лазанью, — сказав Ед.
— Хто? — запитала Маделін. Він відчуття провини її нудило.
— Бонні! Бонні, хто ж іще? Жінка, яку ми захищаємо. Вона поводилася абсолютно нормально, ніби нічого і не сталося. Вона божевільна. Вона вже зранку спілкувалася з «дуже привітною журналісткою Сарою». Тільки Бог знає, що вона їй розповіла.
— То був нещасний випадок, — сказала Маделін.
Вона пригадала спотворене люттю обличчя Бонні, коли вона кричала на Перрі. Той дивний глибокий голос. «Ми бачили. Ми з біса бачили.»
— Я знаю, що то нещасний випадок, — сказав Ед. — То чому б не сказати правду? Розказати поліції все, що сталося? Не розумію. Вона ж тобі навіть не подобається.
— Це не має значення, — сказала Маделін.
— Це все Рената почала, — сказав Ед. — А тоді всі підхопили. Я не бачила. Я не бачила. Ми не знаємо навіть, чи живий той чоловік, чи мертвий, а вже плануємо прикриття! Господи, Рената хоча б знає Бонні?
Маделін подумала, що розуміє, чому Рената сказала те, що сказала. Тому, що Перрі зраджував Селесті, так само як Джіо зраджував Ренаті. Маделін бачила, який вираз обличчя був у Ренати, коли Перрі сказав «Це нічого не значило». У той момент Рената хотіла сама його з балкона скинути. Просто Бонні зробила це першою.
Якби Рената не сказала «Я не бачила, як він упав», мабуть, мозок Маделін не спрацював би достатньо швидко, щоб оцінити можливі наслідки для Бонні, але як тільки вона це вимовила, Маделін подумала про доньку Бонні. Те, як вона кліпала віями, і як ховалася за мамину спідницю. Що цій дитині потрібна була мама.
— У Бонні маленька дитина, — сказала Маделін.
— У Перрі двоє маленьких хлопчиків, то й що? — сказав Ед. Він дивився у порожнечу над ліжком Маделін. У різкому світлі лампочки його обличчя виглядало змученим. Вона могла бачити, яким він буде, як постаріє. — Я просто не знаю, чи зможу з цим жити, Маделін.
Ед першим спустився до Перрі. Саме він побачив понівечене, покалічене тіло того, з ким кілька хвилин тому вони сміялися та розмовляли про гандікап у гольфі. Просити про це в Еда була занадто. Вона це знала.
— Перрі не був хорошою людиною, — сказала Маделін. — То він зробив це із Джейн. Ти зрозумів? Він — батько Зіггі.
— Це не має значення, — сказав Ед.
— Тобі вирішувати, — сказала Маделін. Ед мав рацію. Звісно, він завжди має рацію, але часом неправильні речі — теж правильні.
— Ти думаєш, вона хотіла його вбити?
— Не думаю, — сказав Ед. — Але що з того? Я не суддя і не присяжні. Це не моя справа…
— Думаєш, вона знову це зробить? Думаєш, вона — небезпечна для суспільства?
— Ні, але знову таки — що з того? — він глянув на неї з мукою у погляді. — Я просто не думаю, що зможу свідомо брехати під час допиту в поліції.
— А хіба ти вже не збрехав? — вона знала, що вчора він мав коротку розмову з поліцією, перш ніж приїхати у лікарню, після того, як її забрала одна з трьох швидких, що вишикувалися у «зоні поцілунків» перед школою.
— Не офіційно, — сказав Ед. — Якийсь офіцер щось записав, і я сказав — боги, я навіть не знаю, що саме сказав, бо був п’яний. Бонні я не згадував, це я пам’ятаю. Але я погодився прийти сьогодні о першій до поліцейського відділка та дати офіційні свідчення. Вони запишуть мої слова, Маделін. Там будуть два офіцери, котрі пильно дивитимуться, як я свідомо кажу неправду. І я маю поставити свій підпис під письмовим свідченням. Це робить мене співучасником…
— Всім привіт, — у кімнату завалився Натан із величезним букетом квітів, він широко усміхався, немов телезірка, немов мотиваційний спікер на сцені.
Ед аж підскочив.
— Господи Ісусе, Натане, ти мене до смерті налякав.
— Вибач, друже, — сказав Натан. — Як ти, Медді?
— Добре, — сказала Маделін. Було щось тривожне у тому, що ти лежиш у ліжку, а над тобою нависають твій чоловік і твій колишній чоловік. Дивно. Маделін хотіла, щоб вони обидва забралися геть.