— Тримай! Бідолашна дівчинка! — Натан поклав їй на коліна квіти. — Я чув, що ти трохи часу ходитимеш з милицями.
— Еге ж.
— Абігель сказала, що переїде додому і допомагатиме тобі.
— Ой, — сказала Маделін. — Ой. — Вона перебирала пальцями пелюстки квітів. — Я поговорю про це з нею. Зі мною все буде гаразд. Їй не треба за мною доглядати.
— Ні, але я думаю, що вона просто хоче додому, і шукає приводу.
Маделін із Едом перезирнулися. Ед стенув плечима.
— Я завжди думав, що відчуття новизни мине, — сказав Натан. — Вона скучила за мамою. Ми — не її справжнє життя.
— Добре.
— Мені треба йти, — сказав Ед.
— Ти б міг на хвильку залишитися? — запитав Натан. Його широка позитивна усмішка зникла, і тепер він виглядав як людина, винна в автомобільній аварії. — Я б хотів поговорили з вами обома про… гм… про те, що сталося вчора.
Ед скривився, але взяв найближчий стілець, поставив його поруч зі своїм, жестом запрошуючи Натана присісти.
— Дякую. Дякую, друже, — Натан сів із жалісливим та вдячним виглядом.
Запанувала тривала пауза.
Ед прочистив горло.
— Батько Бонні був дуже агресивний, — сказав Натан без преамбули. — Дуже агресивний і жорстокий. Не думаю, що знаю бодай половину з того, що він робив. Не з Бонні. З її мамою. Але Бонні та її менша сестра все бачили. У них було дуже важке дитинство.
— Не впевнений, що мені треба… — почав Ед.
— Я ніколи не зустрічався з її батьком, — продовжив Натан. — Він помер від серцевого нападу задовго до того, як ми з Бонні познайомилися. В будь-якому разі, Бонні діагностували постравматичний стресовий розлад. Більшу частину часу з нею все гаразд, але їй сняться кошмари, і часом виникають певні… гм… складності.
Він дивився кудись повз Маделін, на стіну над її головою, порожнім поглядом, пригадуючи секрети свого складного, як тепер розуміла Маделін, шлюбу.
— Ти не мусиш нам це розповідати, — сказала Маделін.
— Вона — хороша людина, Медді, — з розпачем сказав Натан. Він не дивився на Еда. Його погляд був прикутий до Маделін. Він звертався до їхньої історії.
До їхніх минулих спогадів та любові, і хоч він її і покинув, зараз він просив її забути все і пригадати ті часи, коли вони були одержимі одне одним, коли вони прокидалися радісно всміхаючись одне одному. Це було божевілля, але вона розуміла, про що він її просить. Він просив двадцятирічну Маделін про послугу.
— Вона — чудесна мама, — сказав Натан. — Найкраща мама. І я можу тобі обіцяти, що вона в жодному разі не хотіла, щоб Перрі впав. Думаю, коли вона побачила, як він ударив Селесту, то…
— Її перемкнуло, — сказала Маделін. Вона бачила, як рука Перрі впевнено і звично описує граційну дугу. Вона чула низький грудний голос Бонні. Вона зрозуміла, що на світі так багато рівнів зла. Маленьке зло, як-от її власні злі слова. Як відмова запросити дитину на день народження. Більше зло — як-от покинути свою дружину з новонародженою дитиною, чи зраджувати дружині з нянькою. А ще було зло, з яким Маделін не стикалася, — жорстокість у готельних кімнатах та заміських будинках, продаж маленьких дівчаток, немов товарів, нищення невинних сердець.
— Я знаю, що ти мені нічого не винна, — сказав Натан, — бо те, що я зробив, коли Абігель була маленькою, це не можна пробачити…
— Натане, — перебила його Маделін. Це було божевільно і незрозуміло, бо вона його не пробачила, і вирішила, що ніколи не пробачить, і він біситиме її до скону, і одного дня він поведе Абігель під вінець, а Маделін буде скреготати зубами, але він однаково — частина її сім’ї, він все ще є на тому аркуші картону, що зображує їхнє сімейне дерево.
Як можна пояснити Едові, що їй не особливо подобалася Бонні, що вона її не дуже розуміла, але виявилося, що вона готова брехати так, як брехала би заради Еда, або дітей, чи матері. Виявилося, хай би як дивно та неймовірно це не було, що Бонні — це теж її сім’я.
— Ми нічого не скажемо поліції, — сказала Маделін. — Ми нічого не бачили. Нічогісінько.
Ед підвівся, різко скрипнувши стільцем, та вийшов, не озираючись.
Детектив сержант Адріан Квінлан: Хтось не каже всієї правди про те, що сталося на балконі.
Розділ сімдесят дев’ятий
Полісмен скидався на молодого тата на футболі, однак його зелені очі були холодні і пронизливі. Він сидів у лікарні біля ліжка Джейн та тримав ручку над жовтими сторінками блокнота.