— Знаю, — хрипко сказала Селеста. Вона торкнулася дивана, на котрому Перрі її ледь не задушив.
— І знаєш, що я зробила? Я побігла у свою кімнату і сховалася під ліжко. — Бонні усміхнулася, немов не вірила сама собі. — Бо саме так робили ми з сестрою. Я навіть не встигла подумати. Просто побігла. І лежала там на животі, серце вискакувало з грудей, дивилася на старий зелений кошлатий килим та чекала, коли все закінчиться. А потім раптом подумала: Господи, що я роблю? Я — доросла людина — ховаюся під ліжком. Тож я вилізла і подзвонила у поліцію. — Бонні перекинула свою косу через плече та поправила ґумку. — Більше я не ховаюся під ліжком. І не зберігаю таємниць. І не хочу, щоб люди зберігали таємниці заради мене. — Вона знову відкинула косу за спину. — Однаково правда випливе. Маделін та Рената зможуть брехати поліції, але не Ед. І не Джейн. І, мабуть, не мій бідолашний, безпомічний чоловік. Натан, мабуть, буде найгіршим з усього гурту.
— Я б збрехала для тебе, — сказала Селеста. — Я можу.
— Я знаю, що ти можеш, — очі Бонні світилися. — Думаю, це у тебе дуже добре виходить. — Вона ступила крок назустріч і торкнулася Селестиної руки. — Але більше можеш не брехати.
Розділ вісімдесят перший
Бонні скаже правду.
Це було смс від Селести.
Маделін набрала Едів номер.
Раптом їй здалося, що майбутнє її шлюбу залежить від того, чи встигне вона додзвонитися до нього до того часу, як він піде давати свідчення.
Телефон дзвонив і дзвонив. Запізно.
— Що таке? — його голос був різким.
Її сповнило відчуття полегшення.
— Де ти?
— Щойно припаркувався. Іду в поліцію.
— Бонні зізнається, — сказала Маделін. — Ти не мусиш брехати заради неї.
Запанувала тиша.
— Еде? — запитала вона. — Ти мене чуєш? Можеш розказати їм усе, що бачив. Можеш розказати їм правду.
Почулося, як він плаче. Він ніколи не плакав.
— Тобі не слід було просити мене про це, — сказав він різко. — Це було забагато. Це ж було заради нього. Ти просила мене зробити це заради твого чортового колишнього чоловіка.
— Я знаю, — сказала Маделін. Тепер і вона плакала. — Вибач мені. Мені так шкода.
— Я б це зробив.
«Ні, не зробив би, любий. — подумала вона, витираючи сльози тильною стороною долоні. — Не зробив.»
Дорогий Зіггі,
Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але минулого року на орієнтаційній зустрічі я повелася з тобою не дуже добре. Я думала, що ти скривдив мою доньку, а тепер я знаю, що це не так. Сподіваюся, ти пробачиш мене, і що твоя мама теж зможе мене пробачити. Я дуже погано повелася з вами обома, і я щиро перепрошую.
Перед нашим від’їздом до Лондона Амабелла влаштовує прощальну вечірку, і ми будемо раді, якщо ти прийдеш і будеш нашим особливим гостем. Тема вечірки — «Зоряні війни». Амабелла просила, щоб ти взяв із собою свого світлового меча.
Щиро,
Рената Кляйн
(мама Амабелли)
Розділ вісімдесят другий
За чотири тижні після благодійної вечірки
— Вона намагалася поговорити з тобою? — запитала Джейн у Тома. — Та журналістка, котра у всіх брала інтерв’ю?
Був пізній ранок чудового чистого та прохолодного зимового дня. Вони обоє стояли на тротуарі біля «Блакитного блюзу». За столиком біля вікна сиділа жінка, у її вусі стирчав один навушник від диктофона — вона розшифровувала диктофонні записи і супилася.
— Сара? — Запитав Том. — Так. Я пригостив її мафіном і сказав, що мені нічого їй розповісти. Сподіваюся, у своїй статті вона згадає мої мафіни.
— Вона спілкується з людьми з наступного дня після вечірки, — сказала Джейн. — Ед думає, що вона збирає матеріал на книжку. Навіть Бонні з нею поговорила — ще до того, як їй висунули звинувачення. У неї, мабуть, купа матеріалу.
Том помахав журналістці рукою, вона помахала у відповідь та підняла свою чашку з кавою на знак вітання.
— Ходімо, — сказав Том.
Вони взяли бутерброди та пішли на мис — пообідати. Пов’язку з ключиці Джейн зняли лише вчора. Лікар сказав, що вона може потихеньку та обережно виконувати вправи.
— Ти впевнений, що Меггі впорається у кав’ярні? — запитала Джейн про єдину Томову працівницю.
— Впевнений. Її кава краща за мою.
— Ні, не краща, — у голосі Джейн звучала відданість.