Габрієль: Вони відмінили Весняний Бал. Тепер у нас є тільки тортики. Саме те, що мені потрібно. Від стресу через усе це я набрала п’ять кілограмів.
Тея: Рената переїздить до Лондона. Її шлюбу капут. На її місці, я б постаралася його зберегти. Нічого не можу вдіяти. Для мене діти завжди на першому місці.
Харпер: Звісно, ми навідаємо Ренату у Лондоні наступного року! Певна річ, щойно вона облаштується. Вона каже, що на це може піти якийсь час. І так, я дала Грейму другий шанс. Якась брудна маленька нянька не зруйнує мій шлюб. Не хвилюйтеся. Він платить свою ціну. Не лише тріснутими ребрами. Сьогодні ми йдемо дивитися мультик «Король Лев».
Стью: Найбільша для мене таємниця: чому та французька штучка ніколи до мене не підкочувалась?
Джонатан: Вона до мене клеїлась, але це не для запису.
Панна Барнс: Уявлення не маю, що сталося із петицією. Після вечірки ніхто про неї і не згадав. Ми з нетерпінням чекаємо нового семестру та нового початку. Думаю, ми створимо окремий відділ вирішення конфліктів. Мені здається це доречним.
Джекі: Сподіваюся, дітей нарешті залишать у спокої, щоб вони вчилися читати і писати.
Пані Ліпманн: Думаю, ми всі навчилися бути трохи добрішими одне до одного. І все документувати. Геть усе.
Керол: Виявляється, книжковий клуб Маделін не має нічого спільного з еротичною літературою! І то був жарт! Якими вони виявились святенниками! Але, до сміху скажу, вчора моя подруга з церкви сказала, що вона ходить до Християнського клубу еротичної книжки. Я прочитала три перші розділи книжки, і не збрешу, якщо скажу, що вона кумедна, і… якби це сказати? З перчиком!
Детектив сержант Адріан Квінлан: По правді, я думав, що то дружина. Усі мої інстинкти говорили мені, що то вона. Я готовий був на це гроші поставити. Ще один доказ того, що не завжди можна покладатися на свої інстинкти. Що ж, це все. Ви, мабуть, уже все зібрали, що вам треба? Ви вже вимикаєте цю штуку? Бо я думав, не знаю, чи це доречно, але я думав, може, ви хочете чогось ви…
розділ вісімдесят четвертий
За рік після благодійної вечірки
Селеста сиділа за довгим столом, вкритим білою скатертиною та чекала, коли її покличуть. Її серце вискакувало з грудей. У роті було сухо. Вона взяла склянку води, та побачила, як тремтять її руки. Тож швидко поставила назад, бо не була певна, що донесе її до рота, не розливши.
Вона вже виступала у суді кілька разів, але цього разу все було інакше. Їй не хотілося плакати, хоч Сьюзі і сказала їй, що це нормально, зрозуміло і навіть дуже ймовірно.
— Ви говоритимете про дуже особисті і болючі речі, — сказала Сьюзі. — Це велике прохання з мого боку.
Селеста оглянула невелику аудиторію — жінок та чоловіків у костюмах та краватках. Порожні професійні обличчя, а деякі — трохи знуджені.
«Я завжди обираю когось в аудиторії, — колись розповів їй Перрі, коли вони говорили про публічні виступи. — Приязне обличчя у натовпі, тоді я встаю і розмовляю з ним, а чи з нею, ніби ми лише вдвох.»
Вона запам’ятала це, бо її здивувало, що Перрі потребував якихось технік. Коли він виступав публічно, то завжди видавався таким бездоганно впевненим у собі та розслабленим, як харизматична голлівудська зірка на ток-шоу. Але то Перрі. Озираючись у минуле, вона думала, що він усе своє життя жив у страху (не сильному, однак постійному): страху приниження, страху втратити її, страху, що його не люблять.
На мить вона захотіла, щоб він був тут і бачив, як вона виступає. Вона не могла відкинути думку, що він би пишався нею, попри навіть суть справи. Справжній Перрі пишався б нею.
Це маячня? Може й так. Ілюзорні думки — ось її нинішній фах, а може, завжди були.
Найважчою за останній рік була недовіра та постійна рефлексія щодо кожної скороминущої думки та емоції. Щоразу, коли вона плакала через смерть Перрі, це було зрадою Джейн. Так нерозумно і неправильно було тужити за чоловіком, котрий зробив те, що зробив. Було неправильно плакати через сльози її синів, коли поруч був інший хлопчик, котрий навіть не знав, що Перрі — його батько. Правильними емоціями мали б бути ненависть, гнів та жаль. Ось що вона мала б відчувати, і коли вона і справді це відчувала, а це було доволі часто, вона раділа, бо ці емоції були доречними, раціональними. А потім вона ловила себе на тому, що сумує за ним, і чекає, коли ж він повернеться зі своєї подорожі, і почувалася ідіоткою — знову і знову, й нагадувала, що Перрі зраджував їй, явно не раз.