— Ми цього так не залишимо, — перебила її Рената.
— У жодному разі, — погодилася її подруга-блондинка. «Харпер» — подумала Джейн, котра намагалася одразу запам’ятовувати імена. Набридлива Харпер.
Вчителька глибоко зітхнула:
— Ні, ми цього так не залишимо. Будь ласка, діти, власне, тільки хлопчики, підійдіть до мене на хвилинку.
Батьки легенько підштовхнули дітей — легким дотиком до плечей.
— Біжи, — сказала Джейн до Зіггі.
Він взяв її за руку, у його погляді читалося благання:
— Я хочу додому.
— Це лише на хвилинку, — відказала Джейн.
Він почимчикував вперед та став поруч із темненьким широкоплечим хлопчиком, майже на голову вищим за Зіггі, ну викапаний маленький бандит.
Усі хлопчаки вишикувалися перед вчителькою — п’ятнадцятеро різношерстих дітлахів. Світловолосі Селестині близнюки стояли оддалік, один з них водив машинкою, зробленою з сірникової коробки, по голові свого брата, а другий відмахувався від нього, як від мухи.
— Вишикувалися, немов підозрювані у поліції, — сказала Маделін.
Хтось хихотнув:
— Припини, Маделін.
— Треба, щоб вони спершу повернулися в анфас, а потім у профіль, — продовжувала Маделін. — А якщо це один із Селестиних хлопчиків, то ніхто так і не зрозуміє, хто ж саме з них. І нам треба буде зробити аналіз ДНК. Заждіть, а у близнюків однаковий ДНК?
— Добре тобі сміятися, Маделін, твоя ж дитина поза підозрою.
— У них однакова ДНК, але різні відбитки пальців.
— Ага, значить треба буде знімати відбитки пальців, — сказала Маделін.
— Тс, — Джейн, намагалась не засміятися. Їй було так шкода маму дитини, на яку чекало публічне приниження.
Маленька дівчинка Амабелла тримала маму за руку. Рудоволоса няня відійшла на крок та склала на грудях руки.
Амабелла оглянула шеренгу хлопців.
— То був він, — раптом сказала вона та показала на маленького бандита. — Це він намагався мене задушити.
«Так я і знала», — подумала Джейн.
Але чомусь вчителька поклала руку на плече Зіггі, а дівчинка кивнула — «так», а Зіггі заперечно хитав головою «Це не я!»
— Ти, — сказала мала.
Детектив, сержант Андріан Квінлан: Нині проводиться посмертний розтин тіла, щоби чітко визначити причину смерті, але вже зараз я можу сказати, що у жертви були зламані ребра, понівечений таз та переломи основи черепа, правої ноги та нижньої частини хребта.
Розділ сьомий
«Ой, лишенько! — подумала Маделін. — Я щойно потоваришувала з мамою маленького головоріза. А здавався таким милим у машині. Дякувати Богу, він не намагався задушити Хлою. Це було б дивно. Та Хлоя б вирубила його одним ударом правою».
— Зіггі ніколи… — промовила Джейн.
Вона зблідла і виглядала переляканою. Маделін бачила, як інші батьки поволі відступили на кілька кроків, сформувавши вільний простір навколо Джейн.
— Усе гаразд, — Маделін у заспокійливому жесті торкнулася руки Джейн. — Вони ще діти, котрі не вміють як слід поводитися.
— Перепрошую, — Джейн обійшла двох мам та виступила вперед немов на сцену та поклала руку на плече Зіггі. У Маделін зайшлося серце від хвилювання за них обох. Джейн на вигляд могла зійти за доньку Маделін. Власне, Джейн і нагадувала їй маленьку Абігель: така ж колюча, з таким само несміливим стриманим почуттям гумору.
— Господи, — прошепотіла Селеста поруч із Маделін. — Це жахливо.
— Я нічого не робив, — голосно сказав Зіггі.
— Зіггі, ми просто маємо вибачитися перед Амабеллою — і все, — сказала панна Барнс. Бекка Барнс була Фредовою вчителькою у початковій школі. Це був її перший рік після педагогічного коледжу. Хороша вчителька, та надто вже молода, вона надміру переймалася тим, як вдовольнити батьків — і все б нічого, якби батьки були такі, як Маделін, а не як мстива Рената. Та по правді, будь-хто з батьків хотів би прийняти вибачення від дитини, котра намагалася задушити їхнього сина чи доньку. (Ну і ще Маделін виставила Ренату у смішному світлі через те, що остання думала, буцімто Джейн — няня. Рената дуже не любила виглядати смішно. Зрештою, її діти були геніями. У неї була репутація. Та й засідання ради директорів, знаєте).
Джейн подивилася на Амабеллу:
— Люба, ти впевнена, що саме цей хлопчик тебе образив?
— Будь ласка, вибачся перед Амабеллою. Ти справді зробив їй боляче, — звернулася до Зіггі Рената. Вона говорила спокійно, але суворо. — І ми всі поїдемо додому.
— Але ж це не я, — сказав Зіггі. — Він говорив дуже чітко і дивився Ренаті прямо в очі.