По той бік ігрового майданчика стояв двоповерховий будинок із піщаника, на другому поверсі будинку розміщалася актова зала, а ще великий балкон з видом на океан. Пані Пондер ходила туди на кілька прийомів: лекцію місцевого історика, обід, влаштований Друзями бібліотек. То була доволі гарна зала. Часом колишні учні святкували там свої весілля. Саме там мала б відбутися шкільна вечірка на честь доброчинної вікторини. Вони збирали гроші на розумні дошки (і що воно таке?). Звісно, запросили пані Пондер. Її близькість до школи якимось кумедним чином надавала їй почесного статусу, хоч ніхто з її дітей чи внуків там не навчався. Вона сказала: дякую за запрошення, але ні. Бо вважала, що шкільні заходи без дітей не мають сенсу.
У тій само кімнаті проходили щотижневі збори школярів. Щоп’ятниці пані Пондер влаштовувалася у майстерні з чашкою чаю «Англійський сніданок» та імбирно-горіховим печивом. Дитячий спів, що лунав із другого поверху школи, розчулював її до сліз. Вона не вірила в Бога, хіба лиш у ті миті, коли співали діти.
Але зараз ніхто не співав.
Пані Пондер чула, як хтось гучно лаявся. Вона не була ханжею щодо лайки, її старша донька лаялася, як солдафон, але було сумно та неспокійно чути, як хтось жене триповерхові матюки у місці, де зазвичай лунає дитячий сміх.
— Ви що там всі понапивалися? — запитала вона.
Її забризкане дощем вікно розташовувалося на рівні вхідних дверей — і раптом люди почали виходити. Спалахнули вуличні ліхтарі та освітили вимощений кахлями майданчик навколо входу до школи — немов сцену для вистави. Клубочився туман, і це додавало ще більшого драматизму сцені.
Дивне то було видовище.
Батьки у школі Пірріві мали чудернацьку пристрасть до костюмованих вечірок. Доброчинної вікторини було недосить. Із запрошення вона знала, що якийсь мудрагель вирішив влаштувати вечірку «Одрі та Елвіс», а це означало, що жінки мали вдягнутися як Одрі Хепберн, а чоловіки — як Елвіс Преслі. (То була ще одна причина, чому пані Пондер відхилила запрошення. Вона завжди ненавиділа виряджатися). Виявилося, що найпопулярніший образ Одрі Хепберн — з фільму «Сніданок у Тіффані». Усі жінки були одягнені у довгі чорні сукні, маленькі рукавички та намиста з перлів. Чоловіки ж вирішили віддати шану останнім рокам Елвіса і одягнулися у білі комбінезони з блискучими коштовностями та глибокими вирізами. Жінки виглядали гарно. Бідолашні чоловіки — жалюгідно.
Пані Пондер бачила, як один Елвіс вмазав іншому у щелепу. Той заточився, відступив назад та зачепив Одрі. Два Елвіси схопили його та кудись відтягли. Одрі затулила обличчя руками та відвернулася, ніби не могла дивитися на все це. Хтось крикнув:
— Припиніть!
І справді. Про що подумають діти?
— Може, мені слід подзвонити у поліцію? — сказала вголос пані Пондер, але потім почула звук сирени, і в ту ж мить на балконі заверещала жінка.
Габрієль: Знаєте, не те щоб у цьому були задіяні лише мами. Без батьків нічого б не сталося. Гадаю, все почали мами. Ми, так би мовити, були основними гравцями. Мамуні. Ненавиджу слово «мамуня». Воно якесь неоковирне. «Мамуся» краще. Через «с». Мамуся звучить худіше. Треба змінити правопис. У мене, до речі, проблеми зі сприйняттям тілесного образу. Та й у кого їх немає, правда?
Бонні: Це все страшне непорозуміння. Почуття людей образили, все закрутилося і вийшло з-під контролю. Так буває. Усі конфлікти можна відстежити до моменту, коли хтось зачіпає почуття іншого, хіба не так? Розлучення. Світові війни. Судові процеси. Ну, може, не кожен процес. Хочете трав’яного чаю?
Стью: Я вам розкажу, чому це сталося. Просто жінки не вміють відпустити ситуацію та заспокоїтися. Я не кажу, що хлопці зовсім ні в чому не винні. Та коли б дівчат не вкусив якийсь бісів ґедзь… Може, це і звучить по-сексистськи, та насправді то лише правда життя, запитайте в будь-якого чоловіка, не отих претензійних метросексуалів, а справжнього мужика, запитайте у справжнього мужика, і він вам скаже, що жінки — олімпійські чемпіонки з образ і сварок. Бачили б ви мою дружину в ділі! А вона далеко не найгірша з них усіх.
Панна Барнс: Це все надмірна опіка. Раніше, до Пірріві, я думала, що це перебільшення, усе те, що кажуть про батьків, буцімто вони надмірно опікуються своїми дітьми. Тобто, мої мама і тато мене любили, вони цікавилися моїми справами, але ніколи не втрачали через мене кебету.
Пані Ліпманн: Це трагедія, і всім дуже шкода. Ми всі намагаємося рухатися далі. Більше коментарів у мене немає.
Керол: А я думаю, у всьому винен Клуб еротичної книжки. Та, на жаль, ніхто не поділяє моєї думки.