— Нізащо!
— Я подзвоню мамі Зіггі, — сказала Хлої Маделін. — І ми домовимось, щоб ви погралися разом.
— Маделін, а ти впевнена, що це вдала ідея? — пошепки запитав Ед. — Схоже, що той хлопчина може бути доволі грубим. Хіба не він… ну пам’ятаєш?
— Ми цього не знаємо напевне, — зауважила Маделін.
— Але ж ти сказала, що Амабелла Кляйн вказала на нього?
— Не раз таке було, що свідки в поліції вказували на невинних людей.
— Якщо той хлопчик бодай пальцем торкнеться Хлої…
— На бога, Еде, — відрізала Маделін. — Хлоя може сама про себе подбати! — Вона поглянула на тарілку Абігель. — Ти чому не їси?
— Ми ж приятелюємо з Ренатою та Джіо. Тож, коли їхня донька говорить, що той Зіггі її скривдив, нам би не варто було підтримувати протилежну сторону. Що це взагалі за ім’я?
— Не так вже й близько ми приятелюємо з Ренатою та Джіо, — відказала Маделін. — Абігель, їж!
— А хіба ні? — запитав Ед. — Мені ж ніби подобається Джіо.
— Ти радше його терпиш, — сказала Маделін. — Він захоплюється не гольфом, а спостереженням за пташками.
— Справді? — Ед виглядав розчарованим. — Ти впевнена?
— Ти плутаєш його з Гаретом Хеджеком.
— Справді? — насупився Ед.
— Справді, — відповіла Маделін. — Хлоє, припини махати виделкою. Ти ледь не вийняла Фредові око. Абігель, ти захворіла? Чому не їси?
Абігель відклала ножа і виделку і урочисто проголосила:
— Мабуть, я стану веганкою.
Веганкою була Бонні.
— Тільки через мій труп, — відрізала Маделін. — Ну або ще через чийсь.
Тея: Ви знаєте, що у Маделін є чотирнадцятирічна донька від першого шлюбу — Абігель? Мені так шкода дітей із розбитих сімей! Я щаслива, що здатна забезпечити стабільне життя та оточення своїм дітям. Упевнена, що в ніч доброчинної вікторини Маделін і Бонні сварилися через Абігель.
Харпер: Власне, я чула, як Маделін сказала: «Я сьогодні точно когось уб’ю!» Думаю, це пов’язано з Бонні. Звісно, я не показую пальцем.
Бонні: Так, Абігель — моя падчерка, і вона справді мала трохи… клопоту, типово підліткових проблем, але ми з Маделін намагалися їй допомогти — як одна команда. Ви відчуваєте запах лимонного мирту? Я вперше використовую цю ефірну олію. Допомагає від стресу. Зробіть глибокий вдих. Ось так. Схоже, вам не завадило б зняти стрес, якщо ви дозволите мені це сказати.
Розділ тринадцятий
Був один із тих днів. Насправді, давно вже цього не було. Востаннє — аж перед Різдвом. Селеста відчувала сухість у роті. В голові легенько пульсувало. Вона йшла за хлопчиками та Перрі через шкільне подвір’я і несла себе обережно і стримано, немов склянку, яку боялася пролити.
Вона загострено відчувала усе навколо: тепле повітря на шкірі голих рук, ремінці сандалів між пальцями, листя фігового дерева, що чітко виділялося на тлі блакитного неба. Ці відчуття були схожі на ті сильні емоції, які переживаєш, коли щойно закохалася, або тільки завагітніла, або вперше сама кермуєш автомобілем. Усе здавалося значимим та важливим.
— Ви сваритеся з Едом? — якось вона запитала Маделін.
— Як кішка з собакою, — радісно відповіла вона.
І Селеста зрозуміла, що Маделін говорить про щось зовсім інше.
— А можна спершу на майданчик на бруси? — закричав Макс.
Школа розпочиналася за два тижні, але сьогодні на дві години відчинявся магазин шкільної форми, щоб батьки придбали усе необхідне на навчальний рік. У Перрі був вихідний, тож після купівлі форми для хлопчаків вони планували піти на пляж неподалік, щоб поплавати з масками.
— Звісно, — відповіла вона Максові. Він побіг уперед, і, дивлячись йому вслід, вона зрозуміла, що то був не Макс, а Джош. Вона втрачала зв’язок з реальністю. Думала, що занадто концентрується, а виходить, що недостатньо.
— Усе добре? — запитав Перрі. Він підняв окуляри, щоб вона бачила його очі. Білки його очей були дуже білі. Її ж очі на ранок після сварки завжди були почервонілі та налиті кров’ю, а у Перрі — завжди білі і блищать.
— Добре, — усміхнулася до нього.
Він теж усміхнувся і пригорнув її до себе.
— Ти така гарна у цій сукні, — прошепотів він їй на вушко.
Саме так вони ставилися одне до одного наступного дня: ніжно і трепетно, ніби вони разом пережили щось страшне, наприклад, якийсь природний катаклізм, і чудом врятувалися.
— Татку, — гукнув Джош. — Ходи сюди і подивися на нас.
— Вже йду, — крикнув Перрі. Він ніби горила вдарив себе кулаками у груди і побіг за хлопцями — згорбився, розмахував руками і видавав гучні горилячі звуки. Хлопці у захваті та страху помчали вперед.