— Вона помиляється, ось що, — сказала Рената. — Вона категорично відмовлялася прийняти той факт, що її дорогоцінний хлопчик вчинив те, що вчинив. Я наказала Амабеллі триматися від нього якнайдалі. І на вашому місці, я б ваших хлопців теж попередила.
— Мабуть, слушна порада, — сказав Перрі. — Ми б не хотіли, щоб вони потрапили у погану компанію з першого ж дня. — Його тон був легким та жартівливим, ніби він не сприймав нічого із сказаного всерйоз, хоча, знаючи Перрі, ця легкість, ймовірно, була показною. Щодо булінгу у школі в Перрі була параноя, через його власний дитячий досвід. З власними дітьми він поводився, немов спецагент — з підозрілістю розглядав усе навколо, сканував парк чи майданчик у пошуках дітей-грубіянів, чи бродячих собак, чи педофілів, котрі видають себе за чиїхось дідусів.
Селеста відкрила рот.
— Хм, — сказала вона. — Їм же лише п’ять. Чи не занадто це все?
Але знов-таки, щось дивне у тому Зіггі було. Вона лише побіжно побачила його тоді у школі, але щось у ньому було, що виводило її з рівноваги, щось, що наповнювало її недовірою. (Але він був гарненьким п’ятирічним хлопчиком, точнісінько таким, як інші хлопчаки. Як взагалі можна так почуватися щодо п’ятирічної дитини?)
— Мам! Ходімо! — Джош смикнув Селесту за руку.
— Ой, — схопилася вона за передпліччя. Біль був настільки гострим, що вона ледь здолала нудоту.
— З вами все гаразд? — запитала Рената.
— Селесто? — перепитав Перрі. В його очах вона побачила сором розуміння. Він напевне знав, чому їй було так боляче. Коли він повернеться з Відня, то в його сумці буде вишукана ювелірна прикраса. Ще одна в її колекції. Вона ніколи її не носитиме, а він ніколи не питатиме чому.
Якусь хвилину Селеста не могла говорити. У її роті тіснилися великі неоковирні слова. Вона уявила, як випльовує їх.
Мій чоловік б’є мене, Ренато. Звісно, не в обличчя. Він для цього занадто гарно вихований.
А твій тебе б’є?
І якщо так, і це питання мене особливо цікавить: чи ти б’єш його у відповідь?
— Все гаразд, я в порядку, — відказала вона.
Розділ чотирнадцятий
— Я запросила Джейн та Зіггі у гості наступного тижня, — Маделін подзвонила Селесті, щойно завершила розмову з Джейн. — Думаю, тобі з хлопцями теж варто прийти. На випадок, якщо ми вичерпаємо усі теми для розмови.
— Добре, — сказала Селеста. — Дуже дякую. Гостина із маленьким хлопчиком, котрий…
— Так-так, — Маделін її перебила. — Маленьким душителем. Але, знаєш, наші діти — не зовсім ніжні фіалки.
— Власне вчора, коли ми ходили по форму хлопцям, я зустріла маму жертви, — сказала Селеста. — Ренату. Вона навчає доньку уникати спілкування із Зіггі, і казала, щоб я своїм хлопцям сказала те саме.
Маделін міцно стиснула телефон:
— Вона не має права таке тобі говорити!
— Здається, вона дуже хвилюється.
— Не можна вносити дитину у чорний список ще до того, як вона пішла до школи!
— Не знаю, її точку зору теж можна зрозуміти, я хочу сказати, якби таке сталося з Хлоєю, то думаю….
Маделін щільніше притиснула телефон до вуха — голос Селести стишився. Селеста так часто робила: щойно говорила абсолютно нормально — і раптом її ніби кудись відносило.
Власне, так вони і познайомилась, бо Селеста була замріяна. Їхні діти разом ходили на заняття з плавання. Хлоя та близнюки стояли на маленькій платформі на краю басейну, а вчитель по черзі дивився, як діти вчаться гребти по-собачому та триматися на воді. Маделін помітила вродливу маму, котра спостерігала за заняттями, але не завдала собі клопоту поговорити з нею. Зазвичай Маделін була зайнята тим, що дивилася за Фредом, якому натоді виповнилося чотири, і він був ще тим розбишакою. Але того дня Фред був зайнятий морозивом, тож Маделін дивилася, як Хлоя розпласталася на воді наче морська зірка, аж раптом вона помітила, що на бортику стоїть лише один з близнюків.
— Ей, — крикнула Маделін. — Агов!
Вона глянула на маму-красуню. Та стояла осторонь і дивилася вдалечінь.
— Твій хлопчик! — заверещала вона. — Люди попідводили голови.
Інструктора ніде не було видно.
— Чорт забирай! — Маделін стрибнула у басейн — в одязі та туфлях на шпильках — і витягнула з води Макса, котрий захлинався. І поки Селеста обнімала обох своїх мокрих хлопців та, схлипуючи, дякувала, Маделін дала прочухана усім, до кого дотягнулася. Школа плавання з одного боку улесливо вибачалася, однак з іншого — не хотіла визнавати провину. Дитині не загрожувала небезпека, і їм дуже шкода, якщо склалося таке враження, і вони обов’язково переглянуть процедури.