Вони обидві забрали дітей зі школи плавання, і Селеста, котра раніше працювала юристом, написала листа з вимогою компенсації за зіпсуті туфлі Маделін, сукню (не прати, лише суха чистка) і, звісно, грошей за уроки.
Так вони подружилися, і Маделін все зрозуміла, коли Селеста, знайомлячи її з Перрі, сказала, що вони познайомилися на дитячих уроках плавання. Не завжди варто посвячувати чоловіка у всі подробиці.
Тож Маделін змінила тему розмови.
— То що, Перрі поїхав? Куди він там збирався цього разу? — запитала вона.
Голос Селести раптом знову став чітким та ясним:
— У Відень. Так. Його не буде три тижні.
— Вже скучила за ним? — запитала Маделін.
Жарт.
Запанувала пауза.
— Ти ще тут?
— Ну, мені подобається вечеряти лише тостами, — сказала Селеста.
— Розумію. Щоразу, коли Ед кудись їде, я вечеряю йогуртом та шоколадним печивом, — відповіла Маделін. — Господи, чого ж я виглядаю такою втомленою?
Вона розмовляла по телефону, сидячи на ліжку у вільній кімнаті, яку вони називали офісом, вона завжди складала там випрані речі, і побачила своє відображення у дзеркальній поверхні шафи. Вона встала з ліжка, підійшла до дзеркала, все ще притискаючи телефон до вуха.
— Може тому, що ти і справді втомилася? — припустила Селеста.
Маделін торкнулася кінчиком мізинця під оком:
— Та я добре спала! Щодня думаю: «Щось ти сьогодні кепсько виглядаєш», і лише нещодавно зрозуміла: я не втомилася, тепер я так виглядаю.
— Огірки? Хіба не їх ти використовуєш для зняття набряків? — байдужим голосом запитала Селеста. Маделін знала, що Селесту абсолютно не цікавив той пласт життя, яким Маделін щиро насолоджувалася: одяг, догляд за шкірою, парфуми, ювелірні прикраси, аксесуари. Часом Маледін дивилася на Селесту — на її довге золотаве волосся, скріплене як-небудь на потилиці, і думала, що залюбки б гралася нею, як однією з Хлоїних ляльок Барбі.
— Я оплакую втрату своєї молодості, — відказала вона Селесті. Та пирхнула.
— Я знаю, що не аж така красуня, якщо вже на те пішло.
— Ти дуже гарна, — відповіла Селеста.
Маделін скорчила гримасу у дзеркало та відвернулася. Вона не хотіла визнавати, хай навіть для себе самої, наскільки глибоко її засмучував той факт, що її обличчя старіє. Вона б хотіла бути вище оцих штучних проблеми. Вона хотіла, щоб її засмучувала ситуація у світі, а не зморшки та заломи на шкірі її обличчя. Щоразу, коли вона бачила ознаки природного старіння свого тіла, то відчувала незрозумілий сором, ніби вона в тому винна, бо недостатньо старається. Разом з тим, Ед з кожним роком ставав дедалі більше сексуальним, хай навіть навколо його очей заглибилися зморшки, а волосся посивіло.
Вона знову сіла на ліжко та почала складати білизну.
— Сьогодні приходила Бонні, щоб забрати Абігель, — сказала вона Селесті. — Вона прийшла і виглядала немов… знаєш, оці шведські збирачки фруктів — на голову намотала шарф у червоно-білу клітинку. Абігель вибігла з дому. Вибігла. Ніби дочекатися не могла, коли ж можна буде втекти від цієї старої карги, матері.
— О, розумію.
— Часом мені здається, що я втрачаю Абігель. Відчуваю, як вона віддаляється, і хочу схопити її сказати: «Абігель, він і тебе покинув. Він нас обох покинув». Але ж я мушу бути дорослою. І найжахливіше у цьому всьому те, що, схоже, вона щаслива, коли вони із тією дурнуватою сім’єю медитують та їдять нут.
— Та ні.
— Я це знаю. Ненавиджу нут.
— Справді? А мені подобається. Він корисний, навіть для дорослих.
— Замовкни. То що, ти приведеш хлопців погратися із Зіггі? Думаю, що бідолашній Джейн потрібні будуть друзі. Давай потоваришуємо з нею та приглянемо за нею.
— Звісно, я прийду, — сказала Селеста. — І принесу нут.
Пані Ліпманн: Ні. Насправді у школі вже було кровопролиття у вечір доброчинної вікторини. І саме це мене непокоїть.
Розділ п’ятнадцятий
— Хочу жити у такому двоповерховому будинку, як оцей, — сказав Зіггі, коли вони наблизилися до будинку Маделін.
— Справді? — спитала Джейн. Вона поправила сумку на лікті, в іншій руці несла пластиковий контейнер зі щойно спеченими банановими мафінами.
«Хочеш такого життя? І я б хотіла.»
— Потримай хвильку, зможеш? — вона дала Зіггі контейнер, щоб видобути з сумки дві подушечки жувальної гумки. Джейн розглядала будинок: звичайний двоповерховий сімейний будинок із світлої цегли. Трохи побитий часом. І газон слід би покосити. Над машиною у гаражі висіли два двомісні каяки. Дошки для серфінгу та бугі-серфінгу стояли біля стіни. З балкона звисали пляжні рушники. На газоні перед будинком валявся забутий дитячий велосипед.