— Об’єм, точно, — пробурмотів Ед. — Саме це їй потрібно. Я теж так думав. — він перегорнув сторінку.
— Давай знайдемо їй бойфренда, — сказала Маделін. — От взяв би і зайнявся цим. Я б і Селестою зайнялася. Знаю, це звучить дивно. Звісно, вона красуня, хай там що.
— Селеста? Красуня? — запитав Ед. — Щось не помічав. Ха-ха-ха.
Маделін взяла книжку і знову її відклала:
— Вони такі різні — Джейн і Селеста, але мені здається, що в чомусь вони подібні. Ніяк не зрозумію, в чому.
Ед теж відклав свою книжку:
— Я тобі скажу, у чому.
— Справді?
— Вони обидві травмовані.
— Травмовані? Як?
— Не знаю, — відповів Ед, — але я добре розпізнаю травмованих дівчат. Колись я з такими зустрічався. І тепер можу розпізнати божевільну дівчину за милю.
— І що, я теж травмована? — запитала Маделін. — Саме це тебе привабило?
— Ні, — сказав Ед та знову взявся за книжку. — Ти не травмована.
— Але ж я була! — запротестувала Маделін. Їй хотілося бути травмованою і відтак — цікавою. — Коли ми зустрілися, моє серце було розбите.
— Є різниця між розбитим серцем та психологічною травмою, — сказав Ед. — Ти була сумна, тобі було боляче. Може, твоє серце було розбите, але не твоя психіка. А тепер помовч, бо мені здається, десь тут мене дурять, а я на це не ведуся, пані Корнвелл, зовсім ні.
— Ну, не знаю, — сказала Маделін, — може, Джейн і травмована, але я не бачу, що щось не так із Селестою. Вона вродлива, багата та щаслива у шлюбі, і її колишній чоловік не намагається вкрасти у неї доньку.
— Він не намагається її вкрасти, — сказав Ед, дивлячись у книжку. — Просто Абігель переживає перехідний вік. Всі підлітки божевільні. Ти ж сама знаєш.
Маделін знову взялася за книжку.
Вона думала про Джейн і Зіггі — як вони йшли вулицею, коли діти закінчили свої ігри. Вони тримались за руки, і Зіггі щось розповідав Джейн, активно жестикулюючи однією рукою, а Джейн слухала, схиливши набік голову та тримаючи у руках ключі від машини. Маделін чула, як Джейн йому сказала:
— Я знаю! Давай з’їздимо по ті смаковиті тако!
Ця сцена нагадала Маделін часи, коли вона сама була мамою-одиначкою. П’ять років вона жила з Абігель у маленькій трикімнатній квартирі над італійським рестораном. Харчувалися пастою на винос та безкоштовним часниковим хлібом (Маделін набрала сім кілограмів). Вони були дівчатами Мак-Кензі з дев’ятої квартири. Вона змінила прізвище Абігель на своє дівоче (і відмовилась знову змінювати прізвище, коли вийшла за Еда, жінка не може весь час змінювати прізвище — після якогось разу це стає смішним). Їй була нестерпна думка, що Абігель носитиме прізвище її колишнього чоловіка, тоді як Натан проводив Різдво на пляжі Балі з якоюсь вульгарною перукаркою. Перукаркою, у якої, між іншим, було погане волосся: темні корені та посічені кінчики.
— Я завжди думала, що Абігель ніколи не любитиме Натана так, як любить мене, то буде його покарання за зраду, — сказала вона Еду. — Я завжди себе втішала думкою, що вона не захоче, щоб Натан вів її до вінця. Він заплатить, думала я. Але знаєш, ніфіга він не платить за свої гріхи. А тепер, коли у нього є Бонні — краща за мене, гарніша і молодша — коли у нього є нова донька, яка вже може написати весь алфавіт, тепер у нього є і Абігель! І йому все обійшлося. Він не пошкодував ані на мить!
Її здивувало, як затремтів її голос. Вона думала, що її переповнює злість, але насправді то був біль. Вона і раніше сердилася на Абігель — дівчина давала приводи. Але вперше Абігель її скривдила.
— Вона мала б мене любити понад усе, — так по дитячому сказала Маделін, вона спробувала засміятися, бо це ж був жарт, хоч і казала те вона цілком серйозно. — Я думала, вона буде любити тільки мене.
Ед відклав книжку і обняв її:
— Хочеш, я вб’ю цього придурка? Знищу його. Думаю, я б міг підставити Бонні.
— Так, будь ласка, — пробурмотіла Маделін йому в плече. — Це було б чудово.
Детектив сержант Адріан Квінлан: На цьому етапі ми ще не проводили арештів, але я вже можу сказати, що ми спілкувалися з особою, чи особами, причетними до цього.
Стью: Не думаю, що взагалі хтось, зокрема й поліція, має бодай найменшу ідею, хто б це міг зробити.
Розділ сімнадцятий
Габрієль: Думаю, має бути певний етикет запрошень на вечірку. Бо те, що сталося у перший день навчання, неприпустимо.
— Ну ж бо, Зіггі, усміхнись!
Зіггі нарешті усміхнувся — саме тієї миті, коли тато Джейн позіхнув. Джейн натисла на кнопку, а потім подивилася на екран фотоапарата. Зіггі та мама усміхаються, а тато — збирається позіхнути: рот відкритий, очі примружені. Він втомився, бо прокинувся дуже рано, щоб доїхати на півострів аж із Гренвіллу та побачитися з онуком у перший день школи. Батьки Джейн завжди лягали пізно і прокидалися пізно, і щоразу, коли їм доводилося виходити з дому раніше дев’ятої ранку, це був подвиг з їхнього боку. Минулого року тато вийшов на пенсію з державної служби, відтоді вони з мамою лягали дуже пізно — до третьої чи четвертої ночі складаючи пазли.