ПМС був чимось новим для Маделін. Ще один прекрасний аспект старіння. Раніше вона у це все не вірила. А ближче до сорока її тіло вирішило: ОК, то ти не віриш у ПМС? Я тобі покажу, що це таке. Насолоджуйся, стерво.
І тепер один день на місяць їй доводилося імітувати геть усе: людяність, любов до дітей, любов до Еда. Якось вона почула (і тоді це її обурило), що ПМС використовують як пом’якшуючу обставину при вбивстві. Тепер вона розуміла. Сьогодні вона запросто могла когось убити! Власне, вона думала, що якщо нікого не вб’є, то претендуватиме на якесь визнання її надзвичайної сили волі.
Усю дорогу до школи вона намагалася глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Дякувати Богу, Фред і Хлоя не чубилися на задньому сидінні. Ед щось мугикав собі під ніс, кермуючи, що було трохи нестерпно (недоречна, невпинна радість чоловіка), але принаймні він мав чисту сорочку і не наполягав на тій замалій поло з плямою від томатного соусу, яку він, очевидно, вважав невидимою. Сьогодні ПМС не переможе, не зруйнує цей важливий день.
Вони одразу знайшли місце на парковці. І діти вибралися з машини одразу, як їм сказали це зробити.
— З новим роком, пані Пондер! — гукнула вона, коли вони проходили повз маленький біленький будиночок поблизу школи, де кругленька сива пані Пондер сиділа на розкладному стільчику з чашкою чаю та читала газету.
— Доброго ранку! — приязно відгукнулася пані Пондер.
— Іди, іди, — Маделін прошепотіла Еду, коли той сповільнив ходу. Він любив побалакати з пані Пондер (колись, під час війни, вона працювала медсестрою у Сінгапурі), власне, він любив побалакати з будь-ким, а надто коли їм під сімдесят років.
— Сьогодні Хлоя іде в школу — перший день, — гукнув Ед. — Великий день!
— Хай береже її Бог, — відповіла пані Пондер.
Вони пішли далі.
Маделін тримала настрій під контролем, немов скаженого собаку на повідку.
На шкільному подвір’ї юрмилися батьки і гомінкі діти. Батьки стояли, а діти носилися навколо них, немов кульки, що розсипалися по автомату для гри в пінбол. Новенькі батьки нервово усміхалися. Мами учнів шестикласників зібралися у вузькі, нерозривні кола, впевнені в собі, немов королеви школи. І були представниці Блондинок-Боб зі свіженькими блондинистими стрижками.
Все було чудово. Морський бриз. Щасливі дитячі обличчя і — от же ж чортівня! — її колишній чоловік. Не те щоб вона не знала, що він там буде, але її бісило, що він так комфортно почувався у її, Маделін, шкільному подвір’ї, що він був настільки задоволений собою — такий собі звичайний татусь. І що ще гірше — він фотографував Джейн і Зіггі (а вони належали Маделін!) та приємну пару, ледь старшу за саму Маделін — явно батьки Джейн. А ще він був жахливим фотографом. Не покладайся на Натана в питаннях фотографії. Взагалі не покладайся на Натана.
— Он тато Абігель, — сказав Фред. — Я не бачив його машини. — Натан їздив на жовтому «лексусі». Бідолашний Фред був би радий, якби його тато розбирався в автомобілях. Ед навіть не відрізняв одну модель від іншої.
— Ось моя зведена сестричка! — Хлоя вказала на доньку Натана та Бонні. Шкільна форма Скай була завелика на неї, великі сумні очі та довге скуйовджене волосся робили її схожою на маленьку сумну бродяжку із «Знедолених». Маделін просто бачила, що буде далі: Хлоя «вдочерить» Скай. Скай була саме з тих дітей, кого маленька Маделін сама б у школі взяла під крило. Хлоя запрошуватиме Скай додому, щоб погратися, і заплітатиме її.
А наступної миті Скай кліпнула, бо в очі їй потрапило пасмо волосся, і Маделін завмерла. Мала кліпнула точнісінько так само, як це робила Абігель, коли волосся лізло їй в очі. То була частина дитини Маделін, її минулого та її серця. Мав би існувати закон, котрий забороняє колишнім чоловікам заводити дітей.
— Повторюю тобі вмільйонне, — прошипіла вона, — Скай — сестра Абігель, а не твоя!
— Дихай глибше, — прошепотів Ед. — Глибше.
Натан віддав камеру Джейн та попрямував до них. Він відростив волосся — сиве та густе, яке спадало йому на чоло, ніби він був австралійським Г’ю Грантом. Маделін підозрювала, що волосся він відростив на зло Едові, котрий вже майже полисів.
— Медді, — він єдиний на світі називав її Медді. Колись це її дуже тішило, зараз — страшенно дратувало. — Еде, друзяко! І маленька… м-м-м…. — це твій перший день у школі, чи не так? — Натан не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена дітей Маделін. Він простягнув руку, щоб привітатися з Фредом. — Привіт, чемпіон! — Фред її зрадив, відповівши на його вітання.