«Сорокарічну жінку знайшли мертвою». От біда.
«Двадцятирічну жінку знайшли мертвою!» Трагедія! Горе! Знайдіть убивцю!
Віднедавна Маделін змушувала себе інакше сприймати новини, якщо їй доводилося чути, що якась жінка померла у сорок. Чекайте, це ж могла б бути я! Яка прикрість! Коли б я померла, люди б переживали! Вони б сумували. І знаєш що, поведений на віку світе, може, мені й сорок, але мене цінують.
З іншого боку, можливо, це природно більше сумувати над смертю двадцятирічної, аніж сорокарічної. Сорокарічна насолоджувалася життям на двадцять років довше. Тому, коли б зараз нізвідки виринув озброєний бандит, Маделін мусила б затулити своїм сорокарічним тілом двадцятилітню дівчину. Прийняти кулю замість юнки. Це було б справедливо.
І вона б могла, коли б лише знала, що та дівчина — хороша людина. А не така нестерпна, як оця малолітка у маленькому блакитному «мітцубіші» попереду. Вона навіть не намагалася приховати, що висить на телефоні за кермом, мабуть, смски строчить чи оновлює статус на «Фейсбуці».
Та ця дівчина навіть не помітила б бандита! Вона б так і витріщалася у свій телефон, тоді як Маделін віддає за неї своє життя! Хіба це не обурює?
Маленька автівка із знаком «У» за задньому вікні була напхом напхана молодими людьми. Щонайменше троє сиділи ззаду — кивали головами, жестикулювали. Хтось, здається, навіть ногою махав. Не машина — а трагедія на колесах, яка лише чекала слушної миті щось утнути. Їм усім треба зосередитися.
Лише минулого тижня Маделін пила каву після занять фітнесом та читала статтю в газеті про те, як молоді люди убивають себе, надсилаючи смски за кермом. «Я в дорозі. Скоро буду на місці!» То були їхні останні слова, часто ще й написані з помилками. Маделін навіть поплакала над світлиною згорьованої матері, котра показувала на камеру доньчин мобільник — як попередження читачам.
— Зелені ідіоти! — процідила вона, коли автівка вильнула небезпечно близько до сусідньої смуги.
— Хто ідіот? — запитала Хлоя із заднього сидіння.
— Дівчина в авто попереду нас. Ідіотка, бо кермує та водночас патякає по телефону.
— Як ти, коли тобі треба подзвонити татові, що ми спізнюємося? — поцікавилася Хлоя.
— Це було лише раз! — запротестувала Маделін. — І я була дуже обережною, і швидко завершила розмову. Зрештою, мені вже сорок!
— Сьогодні, — сказала Хлоя компетентно. — Сорок тобі лише сьогодні.
— Так. А ще я швиденько зробила дзвінок, а не писала смски. Щоб написати, ти змушений дивитися в телефон, а не на дорогу. Писати смски за кермом незаконно і дуже погано. Ти повинна пообіцяти мені, що як виростеш, то ніколи так не робитимеш.
Її голос затремтів, коли вона уявила, що Хлоя виросла і водить автівку.
— Але можна швиденько подзвонити? — перепитала Хлоя.
— Не можна! Це теж незаконно.
— Тобто ти порушила закон, — вдоволено резюмувала Хлоя. — Як грабіжник.
Хлоя захоплювалася історіями про грабіжників. Одного дня вона таки зустрічатиметься з поганими хлопцями. Поганими хлопцями на мотоциклах. — Тримайся за хороших хлопців, Хлоє, — по хвилині роздумів сказала Маделін. — Таких, як тато. Погані хлопці не приносять тобі каву в ліжко — це моя тобі безкоштовна порада.
— Про що ти говориш, жінко? — зітхнула Хлоя. Вона підхопила цю фразу від свого батька і чудово імітувала його роздратований та знуджений тон. Коли вона промовила це вперше, вони засміялися — і припустилися помилки. Відтоді вона це запам’ятала і час від часу вплітала у розмову, і щоразу настільки влучно, що вони не могли приховати сміх.
Цього разу Маделін не засміялася. Хлоя останнім часом переступала цю тонку межу між милою дівчинкою і нестерпним дівчиськом. Маделін, мабуть, і сама її переступала.
Вона нагнала маленьку блакитну «мітсубіші» на світлофорі. Молода дівчина за кермом все ще зависала у телефоні. Маделін посигналила. Вона побачила, як водійка поглянула у заднє дзеркало, а пасажири обернулися подивитися, хто ж сигналить.
— Облиш телефон! — вигукнула вона і передражнила дівчину, імітуючи надсилання смс, тикаючи великим пальцем у свою долоню. — Це незаконно! Це небезпечно!
Дівчина вмить показала їй середнього пальця.
— Ну добре! — Маделін потягнула важіль ручного гальма та увімкнула аварійку.
— Що ти робиш? — запитала Хлоя.
Маделін відстібнула пасок безпеки та відчинила двері авто.
— Але ж нам треба їхати на орієнтаційну зустріч! — запанікувала Хлоя. — Ми спізнимось. От халепа!
Фраза «От халепа!» була родом із дитячої книжки, яку вони читали, коли Фред був маленьким. І тепер так говорила вся сім’я. Її підхопили навіть батьки Маделін і деякі її друзі. Фразочка виявилася дуже заразною.