Джейн відпила чаю та знову поклала руки на клавіатуру.
Зреагувало тіло. Вона навіть не думала про цю смску. Вона думала про Пітові сантехнічні квитанції.
Раптовий напад нудоти змусив її зігнутися навпіл та покласти голову на стіл. Вона затулила долонею рота. Кров прилила до обличчя. Джейн знову відчувала той запах. Вона могла б заприсягтися, що це насправді, тут, у цій кімнаті.
Часом, коли настрій Зіггі дуже різко, без причини змінювався із радісного на роздратований, вона і на ньому відчувала цей запах.
Ледь підвівшись, долаючи нудоту вона взяла телефон. «Не давай телефон — я передумала!» — написала тремтячими пальцями.
Відповідь прийшла моментально.
«Пізно. :)»
Тея: Я чула, що у Джейн була — я цитую — інтрижка — з кимось із татусів. Не знаю, правда, з ким саме. Знаю тільки, що то не мій чоловік!
Бонні: Це неправда.
Керол: Знаєте, у тому клубі Еротичної книжки був один чоловік… Дякувати богам, не мій чоловік. Той читає тільки «Гольф Австралія».
Джонатан: Так, у клубі Еротичної книжки був чоловік — і то був я. Справа лише в тім, що назва клубу — це жарт, це звичайний книжковий клуб. Найзвичайнісінький.
Меліса: А хіба у Джейн не було роману з кимось із татусів у декреті?
Габрієль: Та то не у Джейн був роман! Я завжди думала, що вона — воцерковлена. Туфлі на низькому ходу, жодних прикрас чи макіяжу. Але гарне тіло! Жодного граму жиру. Вона найстрункіша мама у школі. Господи, я хочу їсти. Ви пробували дієту 5:2? Я сьогодні голодую. І вмираю з голоду.
Розділ двадцять перший
Селеста зарання приїхала до школи, щоб забрати хлопців. Вона страшенно скучила за їхніми маленькими вертлявими тілами і тим коротким (занадто коротким!) моментом, коли вони обвивали її шию руками — владно і міцно, а вона цілувала їхні гарячі голівки з таким рідним запахом. Мить — і вони вже вивернулись і побігли. Проте вона знала, що хвилин за п’ятнадцять вже кричатиме на них. Вони будуть стомлені і неслухняні. Минулої ночі вона не могла вкласти їх до ліжка до дев’ятої вечора. Запізно. Погана мати.
— Ідіть нарешті спати! — прикрикнула вона. Їй завжди нелегко давалося вкласти їх у ліжко вчасно, хіба лише Перрі був удома. Перрі вони слухалися. Він був хорошим батьком. І хорошим чоловіком. Більшу частину часу.
— Тобі треба вигадати вечірній ритуал, — по телефону сказав їй брат з Окленда.
— Яка передова ідея, — відповіла Селеста. — Ніколи б не додумалася!
Коли діти сплять добре, всі батьки думають, що це відбувається виключно завдяки їхньому педагогічному таланту, а не везінню. Вони дотримувалися правил, і правила працювали. А значить, Селеста не дотримується правил. І ти ніколи їм нічого не доведеш! Вони так і помруть задоволені собою у своїх ліжках.
— Привіт, Селесто!
Селеста здригнулася.
— Джейн! — вона притисла до грудей руку. Як завжди, вона про щось мріяла і не чула кроків. Джейн дивувало, як Селеста щоразу підстрибує, наче сомнамбула, коли до неї хтось підходить.
— Вибач, — сказала Джейн. — Я не хотіла тебе налякати.
— Як справи? — запитала Селеста. — Добряче попрацювала сьогодні?
Вона знала, що Джейн заробляє на життя бухгалтерською роботою. Селеста уявляла, як Джейн сидить за акуратним столом у своїй маленькій напівпорожній квартирі (вона там не була, але добре знала той багатоквартирний будинок з червоної цегли на Бомонт-стріт неподалік од пляжу, і думала, що інтер’єр там схожий на саму Джейн — простий і без прикрас. Жодної метушні. Жодних дрібниць та витребеньок). Простота її життя видавалася такою привабливою. Лише Джейн та Зіггі. Одна дитина — милий темноволосий хлопчик (якщо, звісно, винести за дужки той епізод із душінням). Жодних бійок. Життя було б спокійне та просте.
— Трохи попрацювала, — відповіла Джейн. Її щелепа ледь рухалася, ніби вона жувала жуйку. — Ми сьогодні ходили на каву разом з моїми батьками, Маделін та Едом. А потім день якось дуже швидко закінчився.
— Ой, час летить, — погодилась Селеста, хоча для неї години нестерпно тягнулися.
— Тепер, коли діти у школі, ти плануєш повернутися на роботу? — запитала Джейн. — Чим ти займалася до того, як народила близнюків?
— Я була юристом, — сказала Селеста. — Я була кимось іншим.
— Я мала б бути юристом, — у її голосі чулося щось таке сумне й іронічне, чого Селеста не могла збагнути.
Вони повернули на порослу травою стежину, що вела повз білий будинок, який здавався мало не частиною школи.