Нерішучість Джейн мов рукою зняло. Вона хотіла допомогти жінці. (Хоча про що це свідчить? А якби ця пані була беззубою носатою каргою, то Джейн би і досі вагалася? Несправедливо. І жорстоко. Вона хоче бути доброю до цієї пані, бо їй сподобалися її веснянки).
Жінка була вбрана у вишукану сукню з вигаптуваними навколо шиї квітами. Крізь пелюстки Джейн могла бачити засмаглу шкіру в тому таки ластовинні.
— Нам потрібен лід, — сказала Джейн. Вона добре знала, що таке травмувати щиколотку ще з часів, коли грала у волейбол, і бачила, що нога бідолашки почала набрякати. — І треба підняти ногу.
Джейн прикусила губу та озирнулася, сподіваючись побачити когось, бо не мала анінайменшої ідеї, як організувати логістику цього процесу.
— Сьогодні у мене день народження, — похнюпилася жінка. — Мені сорок.
— Вітаю, — сказала Джейн. Це було навіть мило, що сорокарічна жінка взагалі згадала, що у неї день народження.
Вона подивилася на босоніжки бідолашної. Її нігті були пофарбовані у яскраво-бірюзовий. Підбори — тонкі як зубочистки і дуже високі.
— Не дивно, що ви підвернули ногу. У такому взутті просто неможливо ходити.
— Я знаю. Та хіба вони не прекрасні? — жінка повернула ногу, щоб краще роздивитися босоніжок. — Чорт! Ох і боляче! Вибачте. Вибачте мою «французьку».
— Мамо! — маленька темноволоса дівчинка у блискучій короні визирнула у вікно машини. — Що ти там робиш? Вставай! Ми запізнимось!
Блискуча мама. Блискуча донька.
— Дякую за співчуття, дорогенька, — сказала жінка. І винувато усміхнулася до Джейн. — Ми їхали на орієнтаційну зустріч до початкової школи. Вона дуже хвилюється.
— У школу Пірріві? — запитала Джейн здивовано. — Я теж туди їду. Мій син Зіггі йде до школи наступного року. Ми переїжджаємо сюди у грудні. — Не схоже було, що у неї та цієї жінки є щось спільне, або що їхні життя якимось чином могли перетнутися.
— Зіггі! Як Зіггі Стардаст? Яке чудове ім’я! — сказала жінка. — Між іншим, мене звати Маделін. Маделін Марта Мак-Кензі. Чомусь завжди згадую про Марту. Навіть не питайте, чому.
Вона простягнула руку.
— Джен. Джейн Чепмен, без другого імені.
Габрієль: Школа зрештою розділилася на два табори. Знаєте, це скидалося на громадянську війну. Ви були або на боці Маделін, або на боці Ренати.
Боні: Ні, ні, це жахливо. Нічого такого. Не було ніяких таборів. Наша спільнота дуже дружня. Просто було занадто багато алкоголю. І повня. Усі трошки божеволіють, коли місяць повний. Я серйозно. Це явище можна довести.
Саманта: Чи був повний місяць? Можу напевне сказати, що йшов дощ. Моє волосся геть змокріло.
Пані Ліпманн: Це просто смішно! І це наклеп. Більше я нічого не додам.
Керол: Я знаю, що знову говоритиму про Клуб еротичної книжки, але я впевнена, що щось трапилося під час їхніх маленьких «засідань».
Харпер: Послухайте, коли ми довідалися про обдарованість Емілі, я плакала. Я подумала: ну от, знову! Я вже це проходила із Софією, тому знала, чого чекати! Рената теж була у тому ж човні. Двоє обдарованих дітей. Ніхто не розуміє, який це стрес. Рената хвилювалася, як Амабелла дасть собі раду в школі, чи їй достатньо буде навантаження та таке інше. Тож, коли той хлопчина з дивним ім’ям зробив те, що зробив — а це була лише орієнтаційна зустріч! — звісно, вона дуже перейнялася. З цього все й почалося.
Розділ четвертий
Джейн взяла з собою книжку, щоб почитати, поки Зіггі буде на орієнтаційній зустрічі, натомість мусила супроводжувати Маделін Марту Мак-Кензі (ім’ячко ж, як у маленької жвавої дівчинки з дитячої книжки!) до кав’ярні на узбережжі під назвою «Блакитний Блюз».
То була смішна, маленька і недолуга будівля, наче печера, якраз на набережній біля пляжу Пірріві. Маделін шкутильгала босоніж, важко опираючись на руку Джейн, ніби вони були давніми подругами. Майже інтимні відчуття. Вона могла відчути запах парфумів Маделін — щось цитрусове і смачне. За останні п’ять років до Джейн мало хто з дорослих торкався.
Щойно вони відчинили двері кав’ярні, з-за стійки вийшов молодик (одягнений у чорне, з кучерявим білявим волоссям та пірсингом у носі).
— Маделін, що з тобою трапилось? — він простягнув до неї руки.
— Я смертельно поранена, Томе, — сказала Маделін. — І це в день народження!
— От халепа! — сказав Том і підморгнув Джейн.
Поки Том облаштував Маделін у кутку, приніс їй загорнутий у кухонний рушник лід та вмостив її ногу на стілець із подушкою, Джейн роздивлялася кав’ярню. Вона була «страшенно мила», як сказала б її мама. Світло-блакитні нерівні стіни були помережані хиткими полицями, заповненими старими книжками. Дерев’яні дошки підлоги осявало золотисте ранкове світло, Джейн вдихнула п’янку суміш запахів кави, випічки, моря та старих книжок. Передня стіна кафе була скляною, а розстановка столиків продумана таким чином, що в будь-якому місці клієнт бачить море, ніби сюди приходять подивитися якусь виставу із морем у головній ролі. Джейн роззиралася довкола і раптом зловила себе на відчутті того дивного невдоволення, котре з’являлося щоразу, як вона опинялася у новій гарненькій місцині. Вона навіть не могла описати це відчуття, хіба лише словами «Якби ж то я тут була». Ця маленька кав’ярня на узбережжі була така вишукана, вона б дуже хотіла тут бути, хоч насправді вона вже тут була — усе це здавалося якимось безглуздям.