— Та він — придурок, — безрадно видихнула Маделін. — Просто хворий придурок. — Їй спало на думку, що чим більше Джейн говорила про непривабливість, тим гарнішою вона виглядала — розтріпане волосся, розпашілі щоки та ясні очі. — Ти — гарна.
— Ні, — сердито відрізала Джейн. — Негарна. І це цілком нормально. Не всі люди гарні, як і не всі люди мають хист до музики — і це нормально. І не говори мені оту заяложену блискучу дурню про внутрішню красу.
Маделін, котра саме збиралася згадати заяложену блискучу дурню про внутрішню красу, закрила рота.
— Я не хотіла аж так схуднути, — сказала Джейн. — Мене бісить той факт, що я так схудла, ніби зробила це для нього. Але після цього всього у мене дивним чином змінилося ставлення до їжі. Щоразу, коли я їла, то ніби бачила себе збоку — як я їм. Бачила себе такою, якою він мене бачив: неохайна гладуха їсть. І моє горло просто… — Вона торкнулася рукою горла та ковтнула. — Хай там що, а ефект воно мало! Ніби шунтування шлунку. Я можу продавати ідею. Дієта Саксона Бенкса. Одна швидка, трохи неприємна сесія у готельній кімнаті — і ось результат — порушення харчових звичок на все життя. Дешево і сердито!
— Ох, Джейн! — сказала Маделін.
Вона згадала маму Джейн та її слова на пляжі «Ніхто не хоче бачити оце в бікіні». Їй подумалось, що мама Джейн могла закласти основу цього дивного, хворобливого ставлення до їжі. Сюди ж доклалися медіа та всі жінки світу, з їхньою готовністю нещадно критикувати самих себе, а Саксон Бенкс завершив справу.
— У будь-якому разі… Вибач за цю тираду, — сказала Джейн.
— Не вибачайся.
— І у мене не тхне з рота, — сказала Джейн. — Я перевіряла, ходила до стоматолога — багато разів. Але перед тим ми їли піцу, тож я пахла часником.
То ось вона причина надмірного захоплення жуйками.
— Ти пахнеш ромашками, — сказала Маделін. — У мене гострий нюх.
— Думаю, головним чином то був шок, — сказала Джейн. — Від того, як він змінився. Він здавався таким приязним, і я завжди думала, що непогано розбираюся в людях. Після того я відчувала, що не можу більше довіряти своїм інстинктам.
— І не дивно, — сказала Маделін. А вона його вибрала б? Повелася б на пісню з Мері Поппінс?
— Я не шкодую, — сказала Джейн. — Бо ж у мене є Зіггі. Моє чудо-дитя. Я ніби прокинулась, коли він народився. І для мене він не має нічого спільного з тією ніччю. Маленьке гарненьке дитятко. Лише коли він почав набувати певних рис та перетворюватися на маленьку особистість, я стала думати, що можливо... можливо він міг, розумієш, міг успадкувати щось від батька.
Уперше її голос зірвався.
— Щоразу, коли Зіггі поводиться не так, як завжди, я хвилююся. Як тоді, у день орієнтаційної зустрічі, коли Амабелла сказала, що він її душив. З усіх можливих речей, котрі лише могли б статися — душив. Я не могла повірити. І часом мені здається, що в його очах я бачу щось, що нагадує мені його, і я думаю: а що як мій чудовий гарненький Зіггі має таємну схильність до жорстокості? Що як одного дня він так само вчинить із дівчиною?
— Зіггі не має схильності до жорсткості, — сказала Маделін. Її відчайдушна потреба втішити Джейн переконала її у доброті Зіггі. — Він — чудовий маленький хлопчик. Я впевнена, що твоя мама має рацію, він — реінкарнація твого батька.
Джейн засміялася. Вона взяла телефон та глянула на годинник.
— Так пізно. Тобі треба повертатися додому, до сім’ї. Я тримала тебе увесь цей час, просторікуючи про себе.
— Нічого ти не просторікувала.
Джейн встала. Витягнула руки над головою, її футболка піддерлася, і Маделін побачила худенький, блідий, вразливий животик.
— Дуже тобі дякую, що допомогла мені зробити цей чортів шкільний проєкт.
— Будь ласка, — Маделін також підвелася. Поглянула на аркуш, де Зіггі написав «тато Зіггі». — Ти коли-небудь скажеш йому, як звати його тата?
— Господи, не знаю, — відповіла Джейн. — Може колись, коли йому буде двадцять, коли він буде достатньо дорослим, щоб я могла розповісти йому всю правду і нічого крім правди.
— Може, він помер? — з надією запитала Маделін. — Може, його зрештою дістала карма? Ти не ґуґлила його?