— Але вони мали бути на годину пізніше!
— Засідання ради директорів відмінили, — сказав знайомий різкий голос. Рената заглянула через плече секретарки, готова взяти кабінет штурмом. — Тож ми сподівалися, що ви зможете нас втиснути у свій розклад. — Вона побачила Джейн і її обличчя скам’яніло. — А, розумію.
Пані Ліпманн вибачливо глянула на Джейн.
Джейн знала від Маделін, що Рената та Джіо регулярно із показною щедрістю робили пожертви на школу.
— На минулорічній благодійній вечірці, ми всі мусили сидіти, немов вдячні селяни, поки пані Ліпманн розсипалася у вдячності подружжю Кляйн за те, що вони оплатили встановлення кондиціонерів у всій школі, — сказала їй Маделін. А потім її обличчя посвітлішало від раптової думки. — Може, цього року Селеста та Перрі їх посунуть. Вони можуть разом грати у гру «я-багатший-за-тебе».
— Я припускаю, що ми тут для того, щоб обговорити одну і ту ж тему, — сказала Рената.
Пані Ліпманн поквапилася підвестися з-за столу:
— Пані Кляйн, я справді думаю, що було б краще…
— Це ми вдало зайшли.
Рената покрокувала повз секретаря в кабінет, а за нею — блідий, приземкуватий, рудий чоловік у костюмі та з краваткою, мабуть Джіо. Джейн не зустрічала його раніше. Вона не знала ще більшості батьків.
Джейн підвелася та склала на грудях руки, немов захищаючись, вона вчепилася пальцями за край одягу, ніби хтось збирався його зірвати. Кляйни ось-ось виставлять її та її потворні, ганебні таємниці на осуд і поталу іншим батькам. Зіггі народився не в результаті нормального, приємного сексу з любові. Він з’явився через ганебні дії молодої, дурнуватої, гладкої та негарної дівчини.
Саме існування Зіггі було неправильним. Неправильним, тому що Джейн дозволила тому чоловікові стати батьком. Вона розуміла, що це нелогічно, бо інакше Зіггі б не існувало, але ця думка видавалася певним чином логічною, бо Зіггі завжди був би її сином, завжди. Хіба вона могла б бути мамою когось іншого? Просто він мав би народитися пізніше, коли вона знайшла б для нього правильного татка та правильне життя. Якби вона все зробила правильно, він не мав би того жахливого генетичного тавра. І він би себе так не поводив.
Вона пригадала, як побачила його уперше. Він так засмутився, народжуючись, кричав і плакав, ніби всім тілом, крихітні ручки і ніжки тремтіли. Тож її перша думка була: «Вибач, крихітко. Вибач, що тобі довелося усе це пережити». Надзвичайно хворобливе відчуття, що наповнило її тіло, було схоже на скорботу, і хоч вона й називала це втіхою, відчувалося воно однаково. Вона думала, що бурхливий потік любові до цієї смішної червонолицьої істоти змиє брудні спогади про ту ніч. Але вони лишилися, чіпляючись за її свідомість, немов слизькі чорні п’явки.
— Вгамуйте свого сина, — Рената поперла просто на Джейн, ледь не торкаючись вказівним пальцем її грудей. Очі за скельцями окулярів налилися кров’ю. На фоні сумнівів Джейн її гнів був такий демонстративний та праведний.
— Ренато, — миролюбно промовив Джіо. Він простягнув руку Джейн. — Джіо Кляйн. Будь ласка, пробачте моїй дружині, вона дуже засмучена.
Джейн потисла його руку:
— Джейн.
— Гаразд, оскільки ми всі тут зібралися, може, поговоримо конструктивно, — запропонувала пані Ліпманн, у її голосі, котрим можна було різати скло, почулося нервове тремтіння. — Я можу запропонувати вам чаю чи кави? Може, води?
— Мені не потрібні пригощання, — відрубала Рената. Із хворобливим зачудуванням Джейн помітила, що Рената тремтить. Вона відвела погляд. У вирі неприкритих емоцій Рената виглядала ніби голою.
— Ренато, — Джіо застережливо простягнув руку до своєї дружини, ніби зупиняючи її, немов вона збиралася ступити крок назустріч автомобілю, що несеться на повному ходу.
— Я скажу вам, чого хочу, — сказала Рената пані Ліпманн. — Я хочу, щоб її дитина трималася подалі від моєї доньки.
Розділ тридцять сьомий
Маделін відчинила розсувні двері та побачила Абігель, котра сиділа на канапі та щось дивилася на ноутбуці.
— О, привіт! — сказала вона та поморщилася від нещирої радості у голосі.
Вона не могла природно розмовляти зі своєю донькою. Тепер, коли Абігель приїздила лише на вихідні, Маделін почувалася, ніби вона — господиня, котра приймає важливого гостя. Їй здавалося, вона мусить запропонувати щось випити та впевнитися, що гості комфортно. Смішно. Щоразу, коли Маделін ловила себе на такій поведінці, вона страшенно сердилася і її кидало в інший бік — вона безцеремонно вимагала, щоб Абігель виконувала якусь домашню роботу, наприклад, розвісила випраний одяг. Найгірше, що Абігель поводилася достоту як ввічлива гостя, якою її і виховала Маделін, вона брала кошик із пранням та йшла розвішувати, а Маделін тоді почувалася винною та розгубленою. Як вона може змушувати Абігель розвішувати білизну, якщо Абігель навіть не лишає свої речі пратися? Це ніби попросити гостей розвісити твою білизну.