Выбрать главу

Розділ тридцять восьмий

Стью: Розкажу вам щось, що пам’ятаю. Якось я натрапив на Селесту Вайт. Я був на іншому кінці Сіднея по роботі, і пішов купити нові крани, бо хтось скрутив старі, але ближче до суті, я йшов повз магазин «Гарві Норман», і у презентаційних меблях для спалень я побачив Селесту Вайт — вона лежала посеред двоспального ліжка та дивилася у стелю. Я ще раз глянув — думав, може, помилився. А потім сказав: «Привіт, дорогенька!» Вона так злякалася, ледь із шкіри не вистрибнула. Так, ніби я її зловив під час пограбування банку. Так дивно. Чому вона лежала на тому двоспальному акційному ліжку так далеко від дому? Шикарна жінка, така вродлива, але завжди трішки… полохлива. Так сумно зараз про це думати. Дуже сумно.

* * *

— Ви наша нова сусідка?

Селеста так підстрибнула, що ледь не впустила з рук лампу, котру несла.

— Вибачте, я не хотіла вас злякати, — сказала огрядна сорокарічна жіночка у спортивній формі. Вона вийшла з квартири через коридор, а з нею — дві маленькі дівчинки приблизно такого ж віку, що і Макс із Джошем.

— Ніби сусідка, — сказала Селеста. — Тобто, так. Але я ще не знаю точно, коли переїздитиму. Може, нескоро.

Це не було частиною плану. Розмови з людьми. Це якось надто по-справжньому. Досі все було гіпотетичним. Може воно і не справдиться ніколи. Вона просто обдумувала ідею нового життя. Вона це все робила, щоб вразити Сьюзі. Хотіла приїхати на наступну зустріч із готовим «планом». Більшість жінок, мабуть, треба підштовхувати місяцями. Більшість жінок, мабуть, приїздять на наступні зустрічі, не зробивши анічогісінько. Тільки не Селеста. Вона завжди виконувала домашнє завдання.

— Я орендувала квартиру на шість місяців, — планувала вона сказати Сьюзі так, між іншим. — У Мак-Махонс-­Пойнт. У мене є подруга, партнер у маленькій юридичній фірмі в Північному Сіднеї. Вона пропонувала мені роботу десь рік тому, але я відхилила пропозицію, але думаю, що вона все ще могла б для мене щось знайти. В будь-якому разі, якщо це не спрацює, то я знайду щось у місті. Це всього лиш за кілька хвилин їзди на поромі.

— Вау! — вигукне Сьюзі. Її брови полізуть на лоба. — Непогано.

Відмінниця Селеста. Яка хороша дівчинка! Яка прекрасна побита дружина.

— Я — Роуз, — представилася жінка. — А це — Ізабелла та Даніелла.

Серйозно? Вона назвала дітей Ізабелла та Даніелла?

Дівчата ввічливо їй усміхнулися. Одна з них навіть сказала «Привіт». Однозначно, ці близнючки краще виховані за Селестиних хлопців.

— Я — Селеста. Приємно познайомитися! — Селеста якомога швидше повернула ключі так швидко. — Мені краще…

— А у вас є діти? — з надією у голосі запитала Роуз, а дівчата допитливо поглянули на неї.

— Двоє хлопців, — сказала Селеста. Якщо б вона згадала, що має близнюків, то цей дивовижний збіг дав би привід для наступних п’яти хвилин розмови, яку вона і так ледь терпіла.

Вона штовхнула двері плечем.

— Скажіть, якщо вам щось знадобиться, — сказала Роуз.

— Дякую! До зустрічі. — Селеста відпустила двері, і дві дівчинки почали сперечатися, чия нині черга натискати кнопку ліфта.

— На бога, дівчата, невже ми щоразу мусимо це з’ясовувати? — сказала їхня мама із звичною, нормальною інтонацією, а не тією напускною ввічливістю, з якою вона говорила з Селестою.

Щойно двері зачинилися, настала тиша, відтявши голос мами на півслові. Добра звукоізоляція. Біля дверей була дзеркальна стіна, яка ніби лишилася від амбітного дизай­нерського проєкту із сімдесятих. Усе решта в квартирі було абсолютно нейтральним: голі білі стіни, міцний сірий килим на підлозі. Сама квінтесенція орендованого житла. Перрі володів квартирами, які він здавав, мабуть вони виглядали точнісінько так само. Теоретично Селеста також ними володіла, але вона навіть не знала, де вони.

Якби вони разом збирали гроші, щоб купити квартиру як інвестицію, лише одну, вона б залюбки це робила. Вона б допомагала її ремонтувати, вибирала б кахлі, вела б справи з рієлтором, казала б «Звичайно!», коли орендар просив би поремонтувати щось. То був саме той рівень добробуту, в якому їй було б комфортно. Від запаморочливих статків Перрі її нудило.

Вона бачила це на обличчях людей, коли вони вперше бачили її будинок, те, як їхні очі мандрували широкими просторами, високими стелями, прекрасними кімнатами, облаштованими, неначе маленькі музеї шикарного сімейного життя. Щоразу в ній боролися почуття гордості й сорому. Вона жила у будинку, в якому кожна кімната волала: У НАС БАГАТО ГРОШЕЙ. МАБУТЬ, БІЛЬШЕ, НІЖ У ВАС.