— Так отож, — сказала Маделін, ніби це відповідало на питання. — А ще в неї шикарний багатющий чоловік. І вони й досі тримаються за руки. І він такий милий. Навіть мені купує подарунки. І правда не знаю, як ми залишаємося подругами. — Вона подивилася на годинник. — Боже, вона безнадійна. Завжди запізнюється! Та поки ми чекаємо, я тебе розпитаю. — Вона нахилилася вперед та зосередилася на Джейн. — Ви новенькі на півострові, еге ж? Твоє обличчя мені зовсім не знайоме. Враховуючи, що у нас одного віку діти, ми могли б зустрітися у дитячому центрі Джимбару, а чи у бібліотеці, чи ще десь.
— Ми переїжджаємо у грудні, — відповіла Джейн. — Наразі живемо у Ньютауні, але я вирішила, що непогано було б якийсь час пожити на узбережжі. Спонтанно, мабуть, то була моя примха.
Слово «примха» прийшло до неї нізвідки, і від нього їй було і соромно, і приємно водночас.
Вона хотіла, щоб уся ця історія виглядала примхою, так ніби вона була примхливою дівчинкою. Вона розповіла Маделін, що одного дня кілька місяців тому повезла Зіггі на узбережжя, побачила знак «здається в оренду» на одному з багатоквартирних будинків і подумала: чом би не пожити на узбережжі?
Зрештою, ця історія не була неправдою. Ну, не зовсім.
День на пляжі, наказувала вона самій собі знову і знову, спускаючись довгою, стрімкою дорогою, ніби хтось підслухував її думки і піддавав сумніву її мотиви.
Пляж Пірріві — один з десяти найгарніших пляжів на світі! Десь вона це бачила. Її син заслуговує на те, щоб побачити один з десяти найгарніших пляжів на світі. Її вродливий, дивовижний син. Вона знову і знову дивилася на нього у дзеркалі заднього огляду, і її серце стискалося від болю.
Вона не розповіла Маделін, що коли вони поверталися до машини, тримаючись за руки, усі у піску, в голові її німо пульсувало слово «допоможіть» — ніби вона благала чогось: рішення, зцілення, перепочинку. Перепочинку від чого? Зцілення від чого? Рішення чого? Вона швидко та поверхово дихала, на чолі виступили краплини поту.
А тоді побачила знак. Квартира в оренду у Ньютоні. Квартира з двома спальнями — і розміщувалася у багатоквартирному будинку з червоної цегли — негарному та без душі, зате будинок був за п’ять хвилин пішки від пляжу.
— А що як ми сюди переїдемо? — запитала вона у Зіггі, її очі спалахнули цією ідеєю, і раптом здалося, що ця квартира була саме тим рішенням, якого вона шукала. Люди кажуть «море приносить зміни». Чому б морю не принести зміни в її житті та житті Зіггі?
Вона не розповіла Маделін, що від народження Зіггі по півроку знімала різне житло по всьому Сіднею, намагаючись влаштувати своє життя. Не розказала, що, можливо, усі ці роки поволі наближалася до пляжу Пірріві.
А ще вона не розказала Маделін, що коли вийшла з офісу рієлтора після того, як підписала договір оренди, то вперше помітила людей, котрі живуть на цьому півострові — засмаглі, з освітленим сонцем волоссям — згадала про свої бліді ноги під джинсами, а потім подумала, що батьки, мабуть, боятимуться їхати довгою, звивистою дорогою, що веде на цей півострів, і батько триматиметься за кермо так міцно, що в нього аж пальці болітимуть, і все ж батьки приїздитимуть і не скаржитимуться. І раптом Джейн відчула, що справді припустилася величезної помилки, та вже надто пізно.
— І ось я тут, — ось так просто завершила вона свою розповідь.
— Тобі тут сподобається, — Маделін здавалася захопленою. Вона поправила лід на нозі та здригнулася від болю. — Ай! Ти любиш серфінг? А твій чоловік? Я мала б сказати, твій партнер? Хлопець? Дівчина? Я відкрита до всіх варіантів.
— У мене немає чоловіка, — сказала Джейн. — І партнера немає. Я одинока мама-одиначка.
— Справді? — запитала Маделін, ніби Джейн щойно оголосила щось навдивовижу сміливе та чудове.
— Справді, — Джейн дурнувато посміхнулася.
— Знаєш, люди про це забувають, але я свого часу теж була мамою-одиначкою. Маделін гордовито звела підборіддя, ніби звертаючись до натовпу людей, котрі з нею не погоджувались. — Мій колишній чоловік пішов, коли старша донька була ще зовсім маленькою. Абігель. Зараз їй чотирнадцять. Тоді я була молода, як і ти. Мені було всього двадцять шість. Хоч тоді здавалося, що життя скінчилося, що я його згаяла. Це було складно. Бути мамою-одиначкою складно.
— Ну, у мене є мама і…
— Звісно. Я не кажу, що зовсім не мала підтримки. Мені теж допомагали батьки. Але ж були ночі, коли Абігель хворіла, чи я хворіла, чи ще гірше — коли хворіли ми обидві — і… менше з тим. — Маделін замовкла та стенула плечима. — Мій колишній одружився з іншою жінкою, у них народилася дівчинка, такого ж віку, як Хлоя, і Натан став «батьком року» — ідеальним татусем. З чоловіками часто таке трапляється, коли народжується друга дитина. Абігель думає, що її тато чудовий. Тільки я досі на нього ображена. Кажуть, треба пробачати та відпускати свої образи, не знаю, мені моя образа навіть подобається, я її плекаю, як домашню тваринку.