«Коли ти розлучаєшся з кимось, то розлучаєшся з усією сім’єю», — колись сказала їй Маделін. Колись у Маделін були близькі й теплі стосунки із старшою сестрою Натана, але тепер вони бачились вкрай рідко. Селесті доведеться покинути сім’ю Перрі, як і геть усе. Це була б надзвичайно велика жертва, їй так усього цього бракуватиме. Але, зрештою, це лише тренування. Вона не мусить цього робити. Це лише тренування, щоб вразити консультантку, яка, мабуть, не надто вразиться, бо зрештою, справа лише у грошах. Селеста не демонструє особливої сміливості. Вона може собі дозволити зняти та умеблювати квартиру, якою, мабуть, і не користуватиметься ніколи, завдяки грошам її чоловіка. Більшість клієнток Сьюзі, мабуть, не мали доступу до грошей, тоді як Селеста могла знімати великі суми з різних рахунків, а Перрі навіть не помічав цього, а якби і помітив, то вона б придумала якусь історію. Вона могла б сказати, що її подрузі потрібні були гроші, і він ніяк на це не відреагував би. Запропонував би дати ще. Він не був одним із тих чоловіків, котрі практично ув’язнюють своїх дружин, обмежуючи їх можливості та доступ до грошей. Селеста була вільною пташкою.
Вона оглянула кімнату. Немає вбудованого гардеробу. Треба буде купити шафу. Як вона могла не помітити цього при огляді квартири?
Коли Маделін уперше побачила величезну гардеробну кімнату Селести, її очі заблищали, ніби вона почула прекрасну мелодію «Ось вона — моя мрія».
Життя Селести було мрією для інших.
«Ніхто не заслуговує на таке життя», — сказала Сьюзі, але Сьюзі не бачила усього їхнього життя. Вона не бачила облич дітей, коли Перрі розповідав їм божевільні історії про свої ранкові польоти через океан.
«Насправді ти не можеш літати, татку. Скажи, мамо? Не може?»
Вона не бачила, як Перрі танцює з дітьми реп, або повільно танцює із Селестою на балконі в місячному світлі, яке відбивається від поверхні океану — ніби спеціально для них обох.
— Воно майже того варте, — сказала вона Сьюзі.
Мабуть, це було навіть справедливо. Незначне насильство — то невисока ціна за життя, котре інакше було б занадто солодким, щедрим — ідеальним.
Тож якого біса вона тут робить? Розробляє план втечі, немов в’язень.
Розділ тридцять дев’ятий
— Зіггі, — сказала Джейн.
Вони гуляли на пляжі, будували замок із холодного піску. Післяобіднє сонце висіло низько, зривався вітер. Був травень, тож завтра погода могла знову змінитися на сонячну і теплу, але сьогодні на пляжі ані душі. Десь оддалік Джейн угледіла когось із собакою, а ще — одинокого серфера у гідрокостюмі з дошкою під пахвою.
Океан сердився та накочував на пляж хвилю за хвилею. Біла вода пінилася та булькотіла, немов кипіла, та випльовувала божевільні фонтани бризок у повітря.
Зіггі щось мугикав собі під ніс, будуючи замок, плескаючи пісок лопаткою, котру йому купила бабуся.
— Я вчора бачила пані Ліпманн та маму Амабелли, — сказала Джейн.
Зіггі подивився на неї. На ньому була плетена сіра шапка, котру він насунув на вуха. Щоки малюка розчервонілися від холоду.
— Амабелла розповіла, що хтось із класу її кривдить, коли вчителька не бачить, — сказала Джейн. — Штовхає її і навіть кусає.
Господи. Навіть уявити це було жахливо. Не дивно, що Рената розлютилась. Зіггі нічого не сказав. Відклав лопатку та взяв пластикові грабельки.
— Мама Амабелли думає, що це ти, — сказала Джейн.
Вона майже сказала: «Це ж не ти, правда?» але вчасно зупинилась.
Натомість вона запитала:
— Це ти, Зіггі?
Він проігнорував запитання. Не відводив очей від піску, акуратно малюючи граблями прямі лінії.
— Зіггі.
Він відклав грабельки та подивився на неї. Але його погляд був відсторонений, він дивився кудись над її головою.
— Я не хочу про це говорити.
Розділ сороковий
Саманта: Ви чули про петицію? Щойно вона з’явилася, я зрозуміла, що справи кепські.
Харпер: Я не соромлюся того, що ініціювала цю петицію. На бога, школа не робила нічогісінько! Бідолашна Рената просто божеволіла. Коли ви відправляєте дитину до школи, то хочете знати, що там вона у безпеці.
Пані Лімпанн: Я наполегливо заперечую, що «школа анічогісінько не робила». Ми розробили детальний план дій. Дозвольте мені сказати, що ми не мали жодних доказів, що саме Зіггі кривдив Амабеллу.
Тея: Я підписала. Бідолашна дівчинка.
Джонатан: Звісно, я не підписував. Бідолашний хлопчик.