— Ні, все гаразд. Зіггі пішов до своєї кімнати. Щось сталося? — вона почула різкі нотки у власному голосі. Наступного тижня вона записалася на прийом до психолога. Їй пощастило — хтось відмінив свій візит. Вона знову і знову повторювала Зіггі, що він навіть пальцем не має торкати Амабеллу, чи когось з дітей, але він завжди монотонно і однаково відповідав:
— Я знаю, мамусю. Я нікого не ображаю. — А потім за кілька секунд, — Я не хочу про це говорити.
Що вона ще могла зробити? Покарати його за щось, чого він не робив (принаймні у неї не було жодних доказів, що це він)?
— Я хотіла запитати, чи знаєте ви про петицію? — сказала Ребекка. — Я б хотіла, щоб ви почули про неї від мене.
— Петицію? — перепитала Джейн.
— Петицію за те, щоб виключити Зіггі зі школи, — сказала Ребекка. — Мені дуже шкода. Я не знаю, хто з батьків це зробив, але хочу, щоб ви знали, що мене це обурює, і пані Ліпманн теж страшенно розгнівається, коли дізнається. Ну і звісно, вона не матиме жодного впливу на… еее… на будь-що.
— Тобто люди справді її підписують? — запитала Джейн. Вона вхопилася за спинку стільця та побачила, як побіліли її пальці. — Але ж ми навіть не знаємо напевне, що…
— Я знаю, — сказала панна Барнс. — Не знаємо! З того, що я бачу, Амабелла та Зіггі дружать! Я зовсім спантеличена. Я стежу за ними, як шуліка. Справді. Я намагаюся, але у мене в класі двадцять вісім дітей, двоє — з синдромом дефіциту уваги, один — з проблемами в навчанні, двоє обдарованих дітей і ще четверо батьків, які переконані, що їхні діти — обдаровані, а один — з такою страшною алергією, що я боюся випустити з рук шприц із епінефрином, і… — голос панни Барнс підвищився, вона заговорила дуже швидко, але раптом зупинилася на півслові, прокашлялась, та повернулася до своєї звичної манери спілкування. — Вибачте, Джейн. Я не мала б вам цього говорити. Це непрофесійно. Я просто дуже засмутилася — через вас, через Зіггі.
— Все гаразд, — сказала Джейн. Певним чином її заспокоїли та втішили нотки стресу в голосі вчительки.
— Зіггі — мій улюбленець у класі, — сказала панна Барнс. — І Амабелла теж. Вони обоє чудові діти. Я непогано розбираюся в дітях, і саме тому вся ця ситуація видається мені такою дивною, такою незрозумілою.
— Так, — сказала Джейн. — Я не знаю, що робити.
— Ми з цим розберемось, — сказала панна Барнс. — Обіцяю вам.
Було очевидно, що і вона не має жодного уявлення, що з цим робити.
По завершенні розмови Джейн пішла до Зіггі.
Він сидів на ліжку, схрестивши ноги, обпершись спиною об стіну, по щоках котилися сльози.
— Що, тепер нікому не дозволяють зі мною гратися? — запитав він.
Тея: Ви, мабуть, уже знаєте, що у ніч доброчинної вечірки Джейн була п’яна. Неприпустимо на шкільному заході. Слухайте, я розумію, що вона, мабуть, дуже засмутилася через усе, що відбувалося із Зіггі. Але я весь час запитувала себе: чому вона просто не забрала його зі школи? Несхоже, що в неї є якісь родинні зв’язки тут, на півострові. Їй треба було б повернутися на захід, де вона виросла, і де вона, розумієте про що я, відповідала б оточенню.
Габрієль: Ми були добряче напідпитку. Я пам’ятаю, як Маделін сказала «Мені так добре, коли вип’ю». Це так у стилі Маделін. Бідолашна Маделін. У будь-якому випадку — то все ці коктейлі. У них, мабуть, із тисячу калорій.
Саманта: Усі були п’яні. Насправді, то була прекрасна ніч, допоки все не пішло коту під хвіст.
Розділ сорок другий
— І де тепер Перрі? — запитала Гвен, вмощуючись на канапі Селести із плетінням.
Гвен дивилася за хлопцями відколи вони були немовлятами. Гвен мала непохитний характер і чималий запас шоколадних монеток у золотистій фользі, які сьогодні не знадобилися, бо ж хлопці вже солодко спали.
— В Женеві, — відповіла Селеста. — Чи то в Генуї? Не пам’ятаю. Він ще летить — вилетів сьогодні зранку.
Гвен подивилась на неї із зачудуванням.
— У нього таке екзотичне життя, правда?
— Правда. Я не затримаюся допізна. Йду на засідання нового книжкового клубу, тож не знаю, коли саме…
— Все залежить від книжки! — проголосила Гвен. — Ми у моєму клубі щойно закінчили обговорення надзвичайно цікавої книжки. Як же вона називалася? Вона була про… Про що ж вона була? Насправді вона не надто всім сподобалася, але моя подруга Піп, вона любить готувати та подавати страву, котра пасує до книжки, тож того вечора вона приготувала дивовижне каррі. Щоправда, воно було доволі гостре, як і ми всі…
Гвен помахала руками перед ротом, щоб показати, наскільки страва була гостра.