Із Гвен була лише одна проблема — від неї не відкараскаєшся. Перрі вмів робити це дуже невимушено, а Селеста завжди почувалася незручно.
— Мені вже варто йти, — Селеста нахилилася, щоб взяти телефон, що лежав на столику перед Гвен.
— Який жахливий синець! — вигукнула Гвен. — Що це ви зробили?
Селеста обтягнула рукав шовкової блузи.
— Поранилася від час гри в теніс. — Ми з партнером по тенісу одночасно потягнулися по одну подачу.
— Ох, — сказала Гвен. Вона уважно подивилася на Селесту, на якусь мить запанувала тиша.
— Думаю, хлопці спатимуть до ранку.
— Мабуть, настав час знайти нового партнера по тенісу, — сказала Гвен безапеляційним голосом. Ці нотки Селеста чула, коли Гвен намагалася втихомирити хлопців, які билися, і це завжди мало дивовижний ефект.
— Ну, в цьому була і моя провина, — сказала Селеста.
— Впевнена, що це не так, — Гвен поглянула Селесті в очі. Селеста раптом подумала, що за всі роки її знайомства з Гвен та ніколи не згадувала про чоловіка. Гвен видавалася цілком самодостатньою, дуже заклопотаною і говіркою, вона так часто розповідала про внуків і друзів, що годі було навіть думати, ніби вона заміжня.
— Мені треба йти, — сказала Селеста.
Розділ сорок третій
Зіггі все ще плакав, коли у двері постукала няня. Він сказав Джейн, що трьом чи чотирьом дітям батьки заборонили гратися з ним (він плутався і не міг пояснити, скільки).
Він сховав обличчя в її блузі, а потім спустився до ніг, коли вона сіла на ліжко поруч із ним. Зіггі раптом кинувся на неї, майже поваливши на спину. Джейн відчувала, як міцно притискається до неї його маленький носик, як мокріють її джинси від його сліз, як він міцніше і міцніше притискається до її ноги, ніби хоче заховатися в ній.
— Мабуть, то Челсія, — Джейн взяла його за худенькі плечики та спробувала відірвати від себе, але він тримався міцно і навіть не перевів подих.
— Вони всі від мене тікають, — схлипував він. — Швидко! І я ніби граюся у «Зоряні війни»!
Схоже, Джейн уже не йде на засідання клубу. Не може ж вона лишити його ось так. До того ж, а раптом там будуть батьки, які підписали петицію? Або ті, котрі заборонили дітям гратися із Зіггі?
— Зачекай, — гукнула вона, піднімаючи його безвільне, важке тіло зі своїх ніг. Він подивився на неї — вологе, сопливе маленьке обличчя — та зарився обличчям у подушку.
— Вибач, я змушена відмінити, — сказала Челсії Джейн. — Та в будь-якому разі я тобі заплачу.
У неї не було дрібніших купюр за п’ятдесят доларів.
— О, клас! Дякую! — підлітки ніколи не пропонували дати решту.
Джейн замкнула двері та пішла подзвонити Маделін.
— Я не приїду, — сказала вона. — Зіггі погано почувається.
— Це через Амабеллу, правда? — запитала Маделін. Джейн почула гомін голосів. Деякі з батьків уже були там.
— Так. Ти чула про петицію? — вона старалася, щоб її голос звучав спокійно. Вона уже, мабуть, набридла Маделін: то вона плакала через гіпопотама Гаррі, то розповідала брудні сексуальні історії. Маделін, мабуть, проклинає той день, коли підвернула ногу.
— Це жахливо, — сказала Маделін. — Я киплю від люті.
На задньому фоні почувся сміх. Складалося враження, що там була вечірка з коктейлями, а не засідання книжкового клубу. Через ці звуки сміху Джейн відчула себе покинутою, хоч її і було запрошено.
— Не займатиму тебе, — сказала вона. — Гарненько там повеселіться.
— Я тобі подзвоню, — сказала Маделін. — Не хвилюйся. Ми все залагодимо.
Щойно Джейн завершила розмову, у двері знову постукали. То була жінка, що мешкала поверхом нижче, мама Челсії Ірен, вона тримала в руках п’ятидесятидоларову банкноту.
— Ви не платитимете їй п’ятдесят доларів за ніщо, — сказала вона.
Джейн із вдячністю забрала гроші. Вона вже пошкодувала, що віддала Челсії гроші. Зрештою, п’ятдесят доларів — це п’ятдесят доларів.
— Та я думала, незручно, розумієте, — сказала Джейн.
— Їй п’ятнадцять. Вона пройшла один проліт сходинок. Із Зіггі все гаразд?
— У нас проблеми у школі, — сказала Джейн.
— Бідолашні, — сказала Ірен.
— Булінг, — пояснила Джейн. Вона навіть не знала Ірен настільки добре, вони лише зустрічалися на сходах та розмовляли.
— Хтось ображає маленького Зіггі? — насупилася Ірена.
— Вони кажуть, що то Зіггі ображає інших.
— Дурня, — сказала Ірен. — Не вірте. Я двадцять років працювала вчителькою початкових класів і за кілометр бачу тих, хто на таке здатен. Зіггі не з таких.