Може, в тому і була проблема. Селесті й Елені бракувало того особливого поєднання м’якості та влади. Вони були звичайними дівчатами. І не могли змагатися з тими взірцями жіноцтва, котрими були для своїх синів Джин та Ейлін.
Тож у Перрі та Саксона з’явилися ці прикрі… глюки.
Але те, що Саксон зробив із Джейн було набагато гірше за те, що коли-небудь робив Перрі.
У Перрі був кепський характер. І все. Він просто запальний. Вибуховий. Стресова робота, втома та безкінечна верениця далеких поїздок робили його дратівливим. Звісно, це все його не виправдовувало. Але принаймні його можна було зрозуміти. Він не зловтішався. Не був лихим. А ось бідолашна Елені сама того не знаючи була одружена з лихим чоловіком.
Чи мусить Селеста сказати Елені, що зробив її чоловік? Вона тепер відповідальна перед п’яненькими молоденькими дівчатками, яких так легко вразити, і котрих Саксон, ймовірно, все ще знімає у барах?
Але ж вони не знали напевне, що то він.
Селеста заїхала у двір, торкнулася вимикача дверей у великий, на три автівки, гараж та замилувалася дивовижною панорамою: мерехтливі вогні будинків навколо бухти, темна могуть океану. Двері у гараж відчинилися, немов завіса, відкриваючи освітлене приміщення, машина з муркотом заїхала всередину, Селеста навіть не мусила тиснути на педаль газу.
Вона повернула ключ. Запанувала тиша.
У тому іншому житті, яке вона собі планувала, не було гаража. Був лише критий паркінг на увесь багатоквартирний будинок, але паркомісця там були маленькі, відмічені великими бетонними стовпами. Вона зарання знала, що розіб’є задню фару, бо жахливо паркувалася.
Селеста підтягнула рукав блузки та подивилася на синці на руці.
Так, Селесто, лишайся з чоловіком, котрий робить із тобою таке, лишайся через класну парковку.
Вона відчинила двері машини.
Принаймні він не настільки поганий, як його кузен.
Розділ сорок сьомий
— То як звати цю писаку петицій? — запитав батько Джейн.
— Навіщо це тобі? Що ти з нею зробиш, тату? — запитав Дейн. — Поламаєш їй коліна?
— Хотілося б, чорт забирай, —відповів він. Він підняв на світло маленький шматочок пазла та примружився, роздивляючись його. — І що то за ім’я «Амабелла»? Дурнувате ім’я. Що не так з Анабеллою?
— Твого внука звуть Зіггі, — нагадав батькові Дейн.
— Агов, то взагалі-то була твоя ідея.
Джейн сиділа у батьківському домі за столом, пила чай, гризла печиво та складала пазли. Зіггі спав у старій спальні Джейн. Завтра вона не поведе його до школи, тож вони залишаться тут на ніч, і проведуть лінивий ранок. Рената і її друзі можуть втішатися.
Розглядаючи мамину персиково-вершкову кухню у стилі 80-тих, Джейн думала, що можливо, вона більше ніколи не повернеться у Пірріві. Тут її місце. То взагалі була божевільна ідея переїхати так далеко.
Це як хвороба. Її мотиви були хворобливі та дивні, тож ось її покарання.
Джейн насолоджувалася звичністю усіх речей: чашок, старого коричневого чайника, скатертини, запаху дому, ну і, звісно, пазлів. Її сім’я палко любила пазли, скільки Джейн себе пам’ятала. За столом на кухні ніколи не їли — лише складали пазли. Сьогодні вони розпочали нову картинку — тато Джейн замовив її онлайн. Пазл на дві тисячі шматочків — імпресіоністська картина. Багато розмитих переливів кольорів.
— Може, мені варто переїхати назад? — сказала вона, ніби пробуючи на смак слова та прислухаючись до власних відчуттів. Та щойно вона це промовила вголос, як чомусь на думку спав «Блакитний блюз», пригадався запах кави, мерехтлива сапфірова блакить моря, та те, як завжди підморгував їй Том, подаючи каву, ніби у них був таємний спільний жарт. Подумала про Маделін, котра, наче списа, тримала в руках рулон картону і піднімалася сходами до її квартири, про Селесту, її хвостик та їхні ранкові прогулянки під високими араукаріями.
Джейн думала про літні вечори на початку року, коли вона із Зіггі йшла на пляж одразу після школи. Він знімав шкільні туфлі та шкарпетки, скидав із себе шорти й футболку і біг у воду в самих трусах, а вона наздоганяла його із тюбиком сонцезахисного крему у руках. І вони обоє радісно сміялися, коли їх накривало білою піною хвиль.
Нещодавно завдяки Маделін вона отримала двох нових вигідних місцевих клієнтів неподалік од дому — «Ідеальне м’ясо Пірріві» та «Авторемонт від Тома О’Браяна». Їхні квитанції не тхнули сигаретами чи фастфудом (власне, квитанції Тома О’Браяна мали легкий аромат сушених квітів).